Візії

Список українських колаборантів є незліченним

Не часто згадують злочин Петена, який, заглядаючи в очі Гітлеру, здав Францію з боєздатним військом без бою, а міг би навіть зупинити злочинну експансію “Великої Німеччини”. Йдеться про синдром колаборантства, який не минув України, ненастанно позбавляючи її можливостей стати суб’єктом свого буття, приносячи їй трагедію за трагедією. Цією проблемою не займалися ні соціологи, ні психологи, зате вона постійно висвітлювалася в художній літературі, котра щоразу била в тривожні дзвони, до яких мало хто дослухався. Список колаборантів – надто Московщини й Російської імперії в будь-якому форматі, починаючи від Івана Брюховецького, Івана Носа, Феофана Прокоповича і до сьогодні, охоплюючи майже всіх радянських письменників, був би величезний… Можна умовно назвати цю “недугу” “синдоромом Сави Чалого”, відображеним не тільки в драмах М. Костомарова чи І, Карпенка Карого, а й у п’єсі “Бояриня” Лесі Українки”, романах “Чорна рада” П. Куліша, “Діти Чумацького шляху” Докії Гуменної, “Сад Гетсиманський” І. Багряного. Технологія продукування колаборанта московсько-більшовицькою системою, запровадженню якої сприяли, на жаль, В. Еллани-Блакитні й М. Скрипники, закомплексовані на утопійному “націоналсоціалізмі”, простежена в соціально-психологічній повісті “Смерть” (1927) Бориса Антоненка-Давидовича (5 серпня 1889 — 8 травня 1984), який пройшовши екведистські катівні й ГУЛАГи, лишився невгнутим пасіонарієм.

Типовий для двадцятих років психотип з роздвоєною свідомістю Кость Горобенко, колишній інструктор Центральної Ради, «просвітник», петлюрівець задля того, аби стати правовірним комуністом, мусив зіграти роль дволикого Януса (Л. Бойко), деградувати, відректися свого походження, зробивши замах на іманентну етногенетичну основу людського єства. Тому він зрікається навіть рідного батька –– «дрібного буржуа», бо той –– навіть мертвий, очевидно, перешкоджав здійсненню кар’єрних задумів деморалізованого радянським соціумом сина. Костеві також байдужа доля рідної матері, після чого його нігілізм поширився і на український народ. Він з цинізмом ставиться до смерті колишньої коханої Наді, образ якої рефреном проходить крізь повість, освоївши більшовицький сленґ, прозиває дівчину «міщанкою», «баластом», «безпартійною сволоччю».

Проте вважати конформіста-колаборанта Костя Горобенка, який прагнув ціною пролитої крові «купити собі нове сумління», патологічною особою не випадає. Його поведінка логічно вмотивована, раціонально спланована з урахуванням соціалістичних реалій, до яких він небезболісно адаптувався, гострих душевних переживань на екзистенційній межі. Автор, за власним зізнанням в «Універсальному журналі» (1929. –– Ч. 1), «свідомо подав “Смерть” у психологічному розрізі: в мистецтві доба підбивання підсумків після величних катаклізмів була й буде добою психологізму». Він показав афектовані переживання переможеного, позбавленого волі на спротив, дезорієнтованого в українському поруйнованому часі і просторі, панічно наляканого брутальною силою переможця-більшовика. Сліпий інстинкт виживання змусив Костя Горобенка лихоманно шукати шляхів уподібнення до «втаємничених» у, як йому здавалося, «партію безсмертних» ціною нівеляції власної людської й національної сутності. Щоб стати іншим, треба було викреслити з життя іманентного себе, анулювати етноментальну пам’ять, природне єство українця. Воно викликало у деморалізованого Костя Горобенка асоціації з «індиферентним холодцем», тому він з огидою згадував своїх соратників-просвітян, привчався «плювати» на них, навіть на Ковганюка, який, ризикуючи життям, рятував його від білогвардійців.

Головний герой, силкуючись позбутися національних ознак із симптомами «анемії», судомно зривав із себе сліди великої традиції, уособленої вчителями, які, на його думку, стали «мотлохом, що лежить під ногами й заважає йти вперед», тому «їх треба знищити». Особливо йому був нестерпний національно свідомий вчитель Батюк, якого та йому подібних, мовляв, «навіть з суто національних інтересів треба б перестріляти, бо молода нація не може бути сентиментально-гнилою, прищуватою!.. Вона мусить бути залізна». Він мав рацію, що свідомість українця потребує змін, але шлях модернізації, що прокреслився в його зворохоблених думках, був небезпечний, приводив у напівживотіння, інобуття під пресом радянської влади. Власне до неї, як до останньої інстанції, апелював Кость Горобенко, знаючи, що вона ніколи «не прислухається» до життєвих інтересів українства, яке перешкоджало утвердженню модернізованого російського месіанізму під гаслами диктатури пролетаріату. Класова боротьба, апелюючи до боротьби з «буржуазним націоналізмом», набула ознак етнічної війни. Тому Кость Горобенко слушно розмірковував: «Власне, логічно, за загальним ходом подій, мене теж повинні розстріляти, і це дуже дивно, чому цього не сталось…».

Семантика «революційної законності», розгортаючись всупереч критеріям традиційної етики, несла в собі зло, уособленням якого стала радянська система, що ініціювала «парадоксальні» вчинки Костя Горобенка, типові, як на ті часи. Таким був наслідок «перетворення людини моральної істоти на людину соціальної істоти» (В. Дмитренко) з класовою домінантою. Та головним болем дезорієнтованого в часопросторі персонажа була неподоланна «антитеза –– українська людина і російська компартія; опинившись у «магнетичному полі цих полюсів», він, після душевних страждань, зважуюється на лиховісний вибір –– «пролити братню українську кров, щоб позбутися нестерпної меншовартості українського комуніста в рядах РКП(б) –– КП(б)У» (Ю. Лавріненко). Головний герой задля соціалістичних фантомів у московсько-більшовицькій інтерпретації здатен переступити принципи морального здоров’я народу, не знаходячи потреби жити «ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і всієї сухозлотиці, що зветься “національна окремішність”». Рідна мова стала йому перешкодою для реалізації кар’єристичних проектів, предметом дошкульних кпинів, якими зловживав навіть українець Завальний: «Петлюрівщину сієш, каналія! Це ти Маркса українізував?». Кость Горобенко вважав безглуздям ситуацію, коли між ним і компартією опинилася нація, «що вигадала тільки бандуру і плахту». Головний герой так і лишався чужим для РКП(б), як і для самого себе, його зазвичай використовували для другорядних ролей культпрацівника «у губерніальному масштабі», не знімаючи з нього жодної підозри.

Типаж «письменникові був підказаний самим життям» (Б. Тимошенко). Якщо послатися на структурну модель драматичних стосунків через фройдівську тріаду Superego, Ego, Id, то головний герой повісті «Смерть» прагнув, радикально нівелюючи етноментальну пам’ять, закладеного у глибинах несвідомомго, деперсоналізуючи своє Я, намагався ідентифікувати себе з Над-Я, репрезентоване більшовицькою системою. Тому обвальна трансмутація свідомості головного героя була неминучою. Вона відбулася у вигляді кривавої ініціації, що складала кульмінацію та стрімку розв’язку повісті, занурену у гнітючу психологічну атмосферу початку 20-х років з більшовицькою сваволею і відповідними їй ритуалами, абсурдними суботниками, масштабними розправами радянської влади над мирним населенням, яке потрапило в розряд «класових ворогів», як і поняття «національність». Даремно Кость Горобенко силкувався збагнути, чому більшовики не усвідомлюють єдності національної справи в Україні із соціальною, чому для них не існує «ні Солониці, ні Берестечка, ні навіть Крут», чому вони закомплексовані на розумінні історії лише як «вічної боротьби класів». Подумки називаючи їх «доктринерами», він бачить їх іншими в ментальному, політичному й етнічному сенсі, різко відмінними від українського світу, який вони мають безжально поглинути, як весь світ, «переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега».

Головний герой, аби досягти визнання комуністів, мусив подолати смугу різних випробувань, займатися реквізицією, отримуючи від цього «якусь злісну втіху», тобто здійснювати одержавлене грабування мирного населення, сплебеїзувати свою душу, витискаючи з неї ознаки інтелігентності («Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись»), що їх більшовики проголошували «контрреволюційними». Він навіть відчував «якусь злісну втіху», спостерігаючи за розпачем жертв одержавленого грабування («експропріації експропріаторів», за цинічним формулюванням В. Леніна), жертвою якої стали звичайні люди, як учитель фізики, в якого відібрали необхідний для роботи мікроскоп, або талановита дівчина, в якої «конфіскували» піаніно.

Кость Горобенко, будучи й так нецілісною, психоматичною людиною з роздвоєною свідомістю, силкувався позбавити себе людських емоцій, сприймав їх за «нужденні паліативи», тому захоплювався головою повітової чека охопленого шалом непримиренної класової ненависті зовні миршавим Зівертом, який вимагав масового пролиття крові: «Боротьба триває далі. За одного – десять їхніх, за смерть –– смерть!». Хирлява постать чекіста, здавалася Костю Горобенку «динамічною», лихоманно випромінювала «палючий пломінь очей і гартовані, блискучі, як лезо кинджала, слова». Окреслювався образ «залізного більшовика», який зазнавав у радянській пропаганді і літературі поступової міфізації, перетворювався на канон за межами людської смерті: «Що б там не сталося, а вони житимуть у людській уяві, в легенді, як титани, як сміливі, залізні конкістадори, що насмілились першими ступити на невідомі береги соціальної правди».
Таким чином освячувався іконостас більшовизму. Одним з яскравих його репрезентантів був Л. Троцький. Портрет цього партфункціонера, «його спокійний, твердий, вдалений погляд» гіпнотизували Костя Горобенка, який втратив чуття достеменної дійсності задля соціалістичних реалій, коли вже руїни, «пам’ятники лицемір’я і брехні», зачеплені революцією, уподібнені до кладовища, замінювали природні краєвиди, приречені на остаточне знищення. Нігілістичні жести були неминучими на хвилі більшовицького безапеляційного присуду традиційній культурі. Легендаризація комуністів суперечила сутності їхніх конкретних образів, як-от командира кавалерійського ескадрону Несторенка чи жінорга Славіної –– дочки тамбовського протоієрея з їхнім низьким рівнем інтелекту й примітивним світоуявленням, у порівнянні з якою «селяни своєю інтелігентністю стоять вище за нову панівну клясу, майбутній образ якої угаданий тут з її перших зародків» (Ю. Лавріненко).

Б. Антоненко-Давидович показав процес формування комуністичного міфу, поповнюваний ретельно відібраним колом «втаємничених», названим РКП(б), яка вимагала від них неминучої жертви. Тому Кость Горобенко повторював як заклинання: «Треба вбити… Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. […] Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я – більшовик…». Смерть була не тільки «індикатором руйнації традиційності», «очищенням смертю, кров’ю жертви», а й дозволяла йому «долучитися до сакрального кола комуністичних володарів, чи, не пройшовши випробування життєвим ритмом, самому стати жертвою системи» (О. Пашник). Кость Горобенко, прагнучи такої ініціації, зберіг своє життя. Прозаїк через промовисті деталі розкриває обвальну дегенерацію головного героя, який особисто добив селянина з мідним хрестиком –– скромним символом не лише християнських цінностей, а й алюзією на Ісуса Христа як невинної жертви.
Головний герой повісті репрезентував антихристиянські сили, що виявилися антилюдськими, антинаціональними. Важко сказати, що він думав, розглядаючи свої закривавлені руки після «каральної операції», учасником якої йому дозволено було стати. Повість –– нонфінальна, тому надає читачеві можливість самому знайти вірогідну відповідь зважаючи на те, що шлях головного Костя Горобенка завершився на узліссі, а не в комуністичному майбутньому, перекресленому каральними заходами радянської влади. Персонаж був внутрішнього готовим до танатосного акту, сподіваючись «там на селі, серед тих традиційних садочків і білих хат, отих усяких “квітоньок”, у спеці й поті з пилом, уболоченими руками –– розстріляти… І нікого іншого (це найголовніше) –– як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв “самостійну” і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!». Персонаж, знехтувавши принципи людяності, зважився на «деструктивне самоствердження», але «конфлікт повісті так і не має остаточної розв’язки» (М. Нестелєєв), спонукаючи читача здійснити її самому.

Прозаїк порушив питання, «чи може бути щасливою людина, яка згубила життя невинному», прикриваючись риторикою «високих ідеалів», дискредитованих в епізоді дикої розправи очамрілих більшовиків над шістьма безневинними селянами-заручниками. Після одержавленого вбивства Костю Горобенку, залученому до такого злочину, «стало одразу порожньо всередині». Персонаж, знищивши в собі «гімназиста» Костика, схильного до сумнівів, переобтяженого національними й гуманістичними традиціями, став нарешті повноправним членом «партії безсмертних». Очевидно, в цьому і полягала «незбагненна» більшовицька сила, яка «задля “єдиної і неділимої Росії” […] умертвляла національну самобутність усіх народів» (Б. Антоненко-Давидович. – Т. 2).

Б. Антоненко-Давидович нічого не вигадував. Танатосна оргія наприкінці повісті виявила суть більшовицької системи, поглинутої некрофільськими інстинктами, жертвами яких ставав простолюд, зокрема українські хлібороби, ярликовані «націоналістами». Розстріл заручників був типовим для диктатури пролетаріату, що свідчить, наприклад, березнева трагедія у Великій та Малій Олександрівці на Херсонщині (1921), коли за рішенням губернського чека, повітового політбюро і райпродкомітету на чолі з Аккерманом кілька днів червоні карателі розстрілювали («крупна операція») не лише представників сільради, а й десятки звичайних односельців лише за підозрою у симпатіях до махновців; пізніше свій злочин комуністичний режим цинічно списав на вояків Н. Махна, які нібито вбивали комісарів, як це трактувала «Історія міст і сіл УРСР», замітаючи сліди справжнього злочину та його виконавців.

Паратекстуальний прийом епіграфа дозволяє усвідомити суть повісті. Віршовий рядок з поезії В. Еллана (Блакитного) «За життя розплата тільки кров’ю, / Тільки смертю переможеш смерть» сприймалися як цинічна іронія, набувала абсурдного некрофільського значення, відтінюючи суть більшовицької риторики, замаскованої гаслами принадної «нової ери», що самодискредитувалися. Таким чином смисловий симулякр мав заповнитися містичними замінниками на кшталт примарного «філософського каменя», що згадувався в одній з «казочок», які слухав у дитинстві Кость Горобенко. Використовуючи притчеві ремінісценції на початку повісті, письменник вдався до саркастичного жесту, наводячи вимогу цілий тиждень не згадувати білого ведмедя, що ставилася перед алхіміком, який, не знайшовши підтримки ні в Матері Божої, ні в Ісуса Христа, не гребував послугами Сатани. Абсурдна умова –– цілком очевидна, тим паче, вона має адекватне означуване, що приголомшило Костя Горобенка: «”Більшовик” –– це мій білий Медвідь, але якого ж філософського каменя дошукуюся я?». Автор сподівався на допитливого читача, здатного знайти адекватну відповідь у системі символів, не розгубитися у смисловому полі, де панує лиховісна воля псевдо-Фауста, сповненого жагою деградації й занепаду.

Семантика твору, що витворює подвійний сюжетний ряд, значно складніша. Її спробувала декодувати Вікторія Дмитренко на прикладі оніричних видінь, трактуючи їх «своєрідним піком, кульмінацією роздумів головного героя», «сигналом про неблагополуччя в тому світі, до якого він прагне долучитися». Ідеться про XVI розділ повісті, що розполовинює її на дві майже однакові частини, однак симетричного врівноваження композиції відбулося. Радше була означена межа, переступивши яку, Кость Горобенко стрімко вливався у форми «залізного більшовика», позбувшись у собі рудиментів слабовольного «гімназистика» Костика.

Дослідниця трактує сон як «художній інтенціонал в структурі твору», явлений персонажу після спогаду про Надю, з якого свого часу пережив статеву ініціацію, але ще не став соціальною людиною. Задля цього йому ще треба зазнати другої, вже не еротичної, а танатосної ініціації, зашифрованої в оніричних символах. Костя Горобенка немовби переслідував агресивний натовп з криками: «Бей жидов и комиссаров! Жидов!». Тікаючи від розгніваної народної маси, він марно намагався врятувати єврейського хлопчика, який безтурботно грався червоним прапорцем, але не встиг цього зробити, тому що «з протилежного краю мосту різко задріботіли копита… вороні коні… безкозирка… короткий поблиск шаблі…» На думку Вікторії Дмитренко, натовп означає минуле, зокрема й національну ідентифікацію головного героя, некеровану стихію народу, а єврейський хлопчик, чимось нагадуючи Зіверта, символізує майбутнє, в якому немає місця для Костя Горобенка, як би він судомно не хапався за життя.

«Сон-пророцтво, сон-кульмінація й одночасно розв’язка двобою Костя з самим собою» (В. Дмитренко) –– не єдиний езотеричний сюжет, що визначив структуру повісті «Смерть», деякі марення головного героя, який втратив чуття реального й ірреального світів. Вони стосувалися передусім минулого, «як крапля живого срібла, чіплялись одна одної й виростали у велику кулю». На припущення Галини Хоменко, яка вивчала модус смерті – ініціації у творах прозаїка, він застосував мотив перевертня, пов’язаний з перехідними обрядами, для якого срібна куля – смертельна. Таким чином, головний герой позбавлений навіть сучасного.

Юрій Ковалів

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *