Вистава про силу пам’яти й про те, за що ми боремося

Львівський Театр ляльок восени 2021-го року здійснив дуже цікаву ідею інсценізації напівмістичного роману Юрія Винничука «Танго смерті», в 2012-му році цю книгу було нагороджено премією «BBC».
Виставу «Засвітнє танго» глядачі ще можуть встигнути подивитися в цьому сезоні 7-го й 8-го червня у місті Львові.

Нашу розмову з директоркою-художньою керівницею Львівського обласного академічного театру ляльок пані Уляною Мороз (на фото), яка разом з Яною Титаренко, є ініціатором втілення ідеї та однією з режисерок спектаклю «Засвітнє танго», якраз цілком присвячено історії створення цієї виставі.

Можна сказати, що ця вистава розповідає одну з містичних історій Львова, а на тлі нинішньої війни сумні й жахливі спогади про те, що відбувалося у Львові за часів Другої світової війни набувають ще більш гострого й актуального сенсу.

Як зазначила свого часу на сторінках «Дзеркала тижня» журналістка Вікторія Поліненко в статті «Юрій Винничук і вісім тактів забутої музики»: «Історичний факт: щоб заглушити крики під час катувань і страт, зібраний нацистами у Янівському концентраційному таборі оркестр арештантів годинами виконував одну й ту саму мелодію. Нині невідомо, хто її автор і як вона звучала. Оригінал утрачено, і всі спроби його відновити закінчилися фіаско через неспроможність уцілілих свідків озвучити той опус.

«Танґо смерті» стало осердям, наскрізною метафорою і навіть більше – онтологією Винничукового тексту. Воно ж слугує сполучною ланкою для двох частин оповіді: дошукуючись таємниць цивілізації Арканум, професор Ярош надибує уривок про чудодійну музику, – хто її чув перед загибеллю, у «наступному житті» міг пригадати свої колишні інкарнації. Воднораз науковцеві потрапляє до рук щоденник українця Ореста Барбарики, в якому юнак нотує те, що траплялося з ним та трьома його друзями (німцем Вольфом, євреєм Йоськом і поляком Ясем), їхніми родинами і знайомими спочатку в передвоєнному, а згодом і в окупованому Львові з сумнозвісною катівнею, де в унісон зі стогонами катованих лунатиме танго, восьми тактів якого достатньо для перезарядки парабелума».

(Тих читачів, хто хотів би ще більше заглибитися в тему авторського тексту Юрія Винничука я би відіслала до більш докладнішої й глибокої статті Іванни Олійник «Танго смерті Юрія Винничука: зберігаючи пам’ять поколінь»).

– Пані Уляно, яка основна мета вистави «Засвітнє танго»?

– З початку праці у Львівському театрі ляльок я хотіла створити проєкт про щось важливе для мене, при цьому максимально відкрити можливості театру ляльок. Перед такою амбітною ціллю стояло багато викликів. Потрібно було створити команду, у якої б були однакові цінності. І знайти тему, яка виявилася для нас спільною в зоні “болю”. Така тема знайшлася – пам’ять.

Перед нами стояло завдання переконати глядачів, що театр ляльок – це вид мистецтва, засобами якого можна розповісти будь-яку історію, наприклад, історію, яка може мати дуже глибоке філософське наповнення, що розраховане на зрілу дорослу аудиторію й може здивувати навіть вибагливого театрального глядача. Цей проект дозволив розвивати цільові аудиторі. Ми руйнуємо сильний стереотип про те, що театр ляльок, в першу чергу розрахований на глядачів від 3-х до 5-ти років, і там демонструють історії лише для маленьких дітей.

Для театру це був інституційний проєкт, який примусив нас рости й вчитися налагоджувати процеси, вибудовувати інфраструктуру, навчати команду.

Тому складно вибрати одну основну мету постановки, вона, як в донесенні цінності «Пам’яті», так і в інституційній розбудові театру, у формуванні команди, розвитку аудиторії театру…

– Розкажіть, будь ласка, як створювалася сценічна адаптація за романом Юрія Винничука «Танго смерті»?

– Це був дуже непростий виклик, ми були не єдині, хто брався за створення сценічної версії цього роману. І всі зіштовхувалися з труднощами, тому що це роман, який є багатошаровим, він розповідає про події у різних часах. Текст наповнений великою кількістю персонажів, які перетинаються за сюжетом, він вміщує велику кількість міст, дій, в яких присутнє чимало навіть фантастичних елементів. Тому перший варіант інсценізації, який ми зробили, вийшов оповідний і позбавлений містичної атмосфери роману, а також не потребував втілення в театрі ляльок. Тоді ми спробували ще раз й зрозуміли, що для здійснення цього задуму треба створити шалено складне візуальне рішення, яке дозволить часто змінювати місця дії, поєднувати й переводити події сьогоднішнього часу у спогади про минуле та містичні події в минулому. І це завдання було одним з основних викликів.

В сценічній версії є декілька епізодів, яких немає в романі, а лінію сучасного життя ми створили дуже спрощено, лише у вигляді скрипаля Мількера, свідка тих подій, який втратив руку, та його учениці, молодої скрипальки Ярки, що могла перебрати цю місію «носія пам’яті».

І особливо, що стосується другої дії: ця історія у творі пана Юрія Винничука є лаконічною і не розписаною на діалоги, проте в нашій сценічній версії нам потрібно було трохи більше тексту. І ми мусили перетворити другу дію з декількох сторінок в романі на ціле дійство, яке довершує всі лінії, про які ведеться у першій дії, яке розповідає про важливість цієї історії як для минулого, так і для сьогодення.

І з цим викликом дуже гарно справилася Валентина Тужина, яка в усіх трьох версіях інсценізації шукала мову, стиль, точність. І одним з таких епізодів, написаних драматургинею, це було відображення дитячих мрій, де діти бавилися іграшковими літачками, а в другій дії ці літаки вже прилітають не іграшкові, а діти вже дорослими захищають Львів. І оцей перегук гри в війну і війна, яка нас поглинає, дружба, яка об’єднала персонажів в дитинстві. І дружба, яка їх рятує пізніше, – це є однією з тих думок, що ми мусили розписати в тексті, адаптуючи роман для сценічної версії.

– Ідея поставити спектакль саме за мотивами твору Ю. Винничука існувала давно чи набула актуальности саме під час війни з 2014-го року? Тут можна побачити певні історичні паралелі, як на мій погляд, людську трагедію. Чи взагалі ще раніше тривав пошук символічного, суто «львівського» тексту, який би частково втілював «дух міста», наповнений загадковою мелодією «Засвітнього танго»?

– Ця ідея народилася ще в 2017-му році, коли ми взялися за цей проект. Але, нагадую, що на цей час в Україні вже йшла війна, яка розпочалася в 2014-му році. І в 2017-му році нам вже було абсолютно зрозуміло, що війна Росії з Україною триває, про те, що вони не зупиняться, було зрозуміло ще з нападу на Грузію в 2008-му році, що може статися це вторгнення й почнеться повномасштабна війна з Україною, що вони хочуть знову нас загарбити й підкорити, і що, як мінімум, їм потрібний Київ, а максимум – повернення всієї території України. І оце відчуття, що війна йде, що вона триватиме, і що вона загрожує – це нас супроводжувало й під час вибору тексту, тож ми зупинилися на романі Юрія Винничука «Танго смерті».
Тоді нам особливо хотілося залучити туристів, які багаточисельно гуляли Львовом, щоб вони прийшли до театру й щоб під соусом «родзинки міста Лева» вони побачили цю небезпеку, щоб вони усвідомили, якого агресивного сусіда ми маємо поруч. І щоби в разі, як буде вторгнення, то і глядачі вже були би лояльними до України.

Проте прем’єра вистави «Засвітнє танго» відбулася в жовтні 2021-го року, коли вже панувала пандемія короновірусу і туристів у Львові майже не було.

– Це символічна вистава. Чи насправді існує мелодія «Засвітнього танго», про яке пише Юрій Винничук, яка лунала у львівському гетто під час Другої світової війни?

– Для мене це дуже важливе питання про історичне підгрунтя цих подій.

Бо це перше, що мені відгукнулося в цьому романі. Коли я прочитала роман Юрія Винничука «Танго смерті» в мене навіть склалося враження, ніби письменник слухав розповіді моєї бабці й мого дідуся про той період. Мені здавалося, що автор наче переказав те, що я не встигла записати з їх розповідей. І це дуже відгукнулося мені.

Щодо конкретно цієї мелодії, то навряд чи існувала якась окрема мелодія, яка мала назву «Танго смерті», проте існує історичний факт, що єврейські музиканти грали в гетто для людей, яких вели на смерть, і хтось з цих музикантів зміг вижити і про це розповісти. А тому, що керівникові гетто подобалося танго, бо він якимось чином працював в одному з львівських музичних закладів чи то робітником сцени чи прибиральником, то він собі вибирав конкретне танго, бо йому подобалась ця мелодія. Крім того це була егоїстична потреба самовивищитися: ви були гонорові музиканти, а тепер від мене залежить ваше життя.
За однією з версій, музиканти грали якусь обрану мелодію, яку можна сьогодні назвати «Танго смерті». Ми навіть отримали ці ноти, композитори були ознайомлені з цією мелодією, й цю мелодію можна було взяти за основу музичного оформлення вистави.

Проте, Дмитро Микитин, який створив свою музичну версію для вистави, він зробив це в своїй авторській манері, не використовуючи історично відомої мелодії, тому що вона переносить нас в 1930-ті роки, а нам потрібно було створити цей образ, показати силу мелодії, яка би все ж таки не була танцювальною, а несла би в собі імпульс життя, щоб вона розповідала про життя і смерть, про пам’ять і про забуття. І до таких складних понять Дмитро Микитин знайшов неймовірно красивий, насичений і гарний образ. А Сергій Гаврилюк, другий композитор, пізніше доповнив цю мелодію й допоміг звести цю музику. Тож ми співпрацювали з багатьма композиторами.

– Вистава «Львівське танго» драматурга Андрія Бондаренко (у співавторстві з Наталею Боймук) також освітлює події майже одного часового контініуму, що і «Засвітнє танго», звісно, там зовсім інша тема, ведеться про розвиток української популярної музичної культури у Львові на тлі насування Другої світової війни, проте що, як на ваш погляд втілює для Львову культура танцю танго, батьківщиною якого є Аргентина?

– На той момент танго – це була мелодія молодости, вона виражала протест проти чогось застарілого. В танго використовуються трішки більш вільні рухи й вже це було своєрідним викликом.
Моя бабця казала, що, наприклад, в їх більш традиційному товаристві вважалося, що танцювати танго було непристойно. Вони танцювали вальс, а танго вважалося “вже занадто”.

І саме оця мелодія, яка в 1930-х роках вважалася молодіжним проривом й викликом, потребою нового відчуття й права бути вільними, і стає в нашій виставі й в спектаклі театру ім. М. Заньковецької провісником епохи.

Сьогодні у нас вже не виникають з танго асоціації, як з чимось забороненим чи непристойним, тепер танго несе в собі історію змін, історію пам’яті й розповідає нам історії того часу, історії про свободу.

– Як тривала сама робота над постановкою вистави «Засвітнє Танго»? Можете сказати, будь ласка, кілька слів про роботу художниці Інесси Кульчицької над цією виставою?

– Треба сказати, що це була непроста історія. Спочатку я шукала режисера, який би міг втілити цю ідею. Художницею-постановницею вистави стала пані Інесса Кульчицька.

З самого початку в нас тривала співпраця з паном Володимиром Підцерковним, який на той момент став головним режисером в театрі ляльок.

Проте, наша співпраця була дуже складною, дуже непросто народжувалася сама інсценізація, всі процеси затягувалися через нерозуміння, наскільки складним є цей матеріал.

Ця вистава в результаті стала інституційною і вона так сильно нас мотивувала, що незважаючи ні на що, маленькими кроками нам вдалося реалізувати цей проєкт.

Пані Інесса Кульчицька запропонувала дуже красивий, дуже гарний спосіб візуалізації подій: це машина часу, яка переносить нас в минуле, яка розкривається і містить в собі капсули часу, вона має дуже багато трансформацій, кожна з яких розповідає нам цю історію пам’яті.

Як пише Андрій Бондаренко у своїй статті «Засвітнє танго: путівник художнім світом вистави»: «Центральний сценографічний концепт “Засвітнього танго” – це Машина Часу, що Зламалася.
Події постановки переносять нас у два періоди львівської історії – щасливу довоєнну пору та роки радянської і німецької окупацій. Перед Інессою Кульчицькою стояло завдання представити ту реальність, яка вже давно зникла. Сьогодні вона існує тільки як явище пам’яті. Лише через призму різних напівстертих пам’ятей ми тепер можемо наблизитися до того втраченого світу. Саме з цього моменту і виходила художниця.

Аби потрапити в той Львів нам потрібна Машина часу, якою і є для нас пам’ять. Однак, з певних геополітичних причин ця пам’ять формувалася дуже проблемно. Вона є розірваною, напівстертою, переважно зруйнованою. Поламаною.

Ту Машину Часу, що могла перенести нас в ті роки, дуже давно поламали – різними заборонами, ідеологічними установками і терором. Тому доводиться зазирати в минуле через Несправний Механізм.
Що через такий Механізм можна побачити? – власне, і показує нам сценографія вистави». (Див. докладніше про роботу художниці-сценографки Інесси Кульчицької в статті Андрія Бондаренка «Засвітнє танго: путівник художнім світом вистави»).

Сама конструкція цієї машини часу виявилася інженерно дуже складною, вона мала бути вельми об’ємною, в результаті вона важить 700 кг, в ній використано один великий двигун й вісім маленьких двигунчиків, для того, щоб привести все це до руху. Проте це технічні питання.

Найважливішою тут є ідея, яку залучила, створила й втілила пані Інесса Кульчицька: оцей світ поміж небом і землею, тут є підземелля й є наднебесся, де існує ця сила пам’яті, яка руйнує час, руйнує смерть і ці неймовірні образи, які створила художниця, вони дозволили візуально розповісти цю дуже складну історію. В тексті існує дуже багато персонажів, і виготовити стільки ляльок – це було дуже непросто й непотрібно, тому що така ретельна буквалізація історії також переводила би нас в побут, а ми прямуємо навпаки, до символів, тому деяких персонажів ми розкриваємо з капсул пам’яті, з чохлів скрипки, які є модулями у цій історії. Деякі з персонажів залишаються цими чохлами або вигинами скрипки, людьми-скрипками, до них додаються лише невеличкі фрагменти.

Наприклад, один з персонажів це Міля, яку зустрічає головний герой Орест в бібліотеці, вона його зваблює. І тут пролягає межа щастя цього тілесного кохання, а в другій дії вистави Мілю закатовують в тюрмі на Лонського, коли радянські війська відходять зі Львова.

І, таким чином, пані Інесса Кульчицька до цієї узагальненої фігури-скрипки Мілі додає декілька деталей: це дві ніжки і маска. Завдяки цим деталям персонаж Міля може передати і насолоду від життя в коханні і, з іншого боку, цю трагедію згвалтування, закатування комуністами її в тюрмі.

Саме театр ляльок дозволяє віднайти силу образу предмету, який неможливо передати в драматичному театрі. Жодна деталізація цього образу не дала би такої сили, яку дали ці дві ноги. І я дуже вдячна за цю колосальну роботу пані Інессі Кульчицькій.

Повертаючись до розмови про режисерське рішення вистави «Засвітнє танго» треба сказати, що сталося так, що пан Володимир Підцерковний через погіршення стану здоров’я вже не мав сил втілювати цю ідею далі, тому що процес затягувався, ідея виглядала дуже складною, не вистачало ресурсів для того, щоб здійснити всі художні задуми: декорація тоді ще не рухалася так, як було потрібне.

Пан Володимир передав цю режисерську місію, її підхопила я, бо була носієм цієї ідеї й двигуном цього процесу і мені було зрозуміло все, окрім такого моменту, що я не є режисер-лялькар. Я придумала, про що має розповідати ця історія, проте мені бракувало інструментів, як це передати за допомогою ляльок і предметів. І тоді до мене підключилася Яна Титаренко, яка стала дуже сильною напарницею в цій постановці, вона знайшла саме професійний хід для того, як за допомогою ляльок і предметів втілити всі ці ідеї в життя. Таким чином, склалася ціла режисерська команда, команда інженерів і художників, які втілювали всю матеріальну частину майбутньої вистави.

Пан Ян Галас переробляв й знову удосконалював декорацію, усі ляльки пані Інесса Кульчицька робила особисто, вона вклала в них неймовірну кількість любові й енергії. Кожна лялька займала три місяці зборки, для того, щоб вона стала рухатися саме так, як потрібно. І це неймовірно трудомістка робота, тому що у виставі є 12 складних ляльок, а взагалі їх 36, а якщо говорити про деталі, з яких збираються інші персонажі, то й більше.

Якщо говорити про акторську виконавську роботу, то актори повинні були у цій виставі навчитися відчувати одне одного, стати справжньою командою, довіряти один одному й бути надзвичайно уважними. Тому що, у цій складній конструкції з великою кількістю рухливих елементів з дуже продуманою мізансценою актори, вдягнені у чорні вуалі, їхні обличчя глядач не бачить, саме цей момент, що видимість затруднена, на них складні костюми, дівчата в дуже довгих спідницях, треба рухатись по похилій площині – це зовсім непрості умови для гри.

Ця команда мусила народитися в цій роботі, і її мали доповнити студенти. Ми тоді набрали акторський курс при ЛНУ ім. І.Франка, факультет культури і мистецтв.

До речі, з 1-го вересня цього року ми набираємо новий курс.

І лише тоді, коли наші студенти досягнули 4-го курсу навчання і ввійшли в цю роботу над виставою, тоді склалася та команда, яка змогла побудувати органічно цей складний малюнок.

Тому ця вистава є результатом чотирирічної роботи величезної кількості людей, які шукали, як побудувати мистецьку, технічну й фінансову частини цього проекту. І я вдячна всім, хто доклався до цієї роботи.

Цією виставою ми можемо розповісти про щось надважливе для нас, про цю силу пам’яті, про те, за що ми боремося, чому для нас важлива наша земля, чому для нас важлива наша культура, про те, скільки поколінь повинні були загинути за ту свободу і незалежність, яку ми сьогодні маємо, яку нам сьогодні потрібно захистити, тому що ми маємо свою державу, а багато років до цього покоління боролися за цю державу, але не мали ресурсу держави.

Тому ця ідея є дуже важливою для нас: спочатку нами рухало бажання зупинити війну, а тепер бажання її виграти.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець