Ожити в паралелі із сучасною епохою
Рік без тата… Що можна ще написати про Валерія Шевчука?
Він був складною людиною, багатовимірною, багатошаровою, такі люди створені не для однієї сім’ї, а для всього людства. Завжди відчував якусь свою особливу «місію» – і чи її виконав, оцінювати та судити не мені.
Пам’ятник поставили, багато особистих речей та рукописів, книги передали в музеї, архіви, бібліотеки. Перейменування вулиці в Києві чи принаймні в Житомирі, де народилися брати Шевчуки (татовий брат Анатолій також був письменником, ще і дисидентом, пройшов радянські концтабори), меморіальна дошка – питання складне, потребує рішень міськрад. Звернення є, рішень поки нема. Без допомоги громадськості наша родина це питання не зрушить з місця.
Мене просили написати спогади… Чомусь в голові один яскравий спогад: мені десь років до десяти. Ми вдома, тато зачинився в своєму «кабінеті» з кінорежисером Віктором Гресем. З-за дверей долунає голос Греся (з яким вони написали не один сценарій до фільму, він говорив російською, тато українською): «Валера! Этого мы убъем, этого повесим, этот выпрыгнет из окна, а этот…». Далі незрозуміле татове «бу-бу-бу». І знову Гресеве: «Валера! Главное, чтобы было красочно!».
У контексті творчої спадщини Валерія Шевчука повсякчас говорять лише про його книги. Моя мрія – не стільки перевидання татових книг, яких вже видано дуже багато, а дати його творам «друге життя» чи навіть «безсмертя» – щоб його творчість сприймало і молоде покоління, а барокові мотиви його творів «ожили» б у паралелях із сучасною епохою.
Генії переживають свій час. Художній фільм за мотивами творів чи серіал, трилер, детектив чи фентезі, театральна постановка чи навіть пластична драма або балет у постановці молодих режисерів, хореографів на музику українського композитора за мотивами творів Валерія Шевчука. І не українське поетичне кіно чи традиційна драма, що вже було. А щось нове, модерне, зі сміливими візуальними рішеннями, глибокими образами, алегоріями, асоціаціями, де сучасне перегукуватиметься з минулим, змушуючи задуматись над вічними цінностями та сьогоднішніми викликами, проводячи паралелі між гранями сучасного і минулого. Містичне, афористичне «Око прірви» з його прообразом тоталітарного режиму, боротьбою між світлом і темрявою, добром і злом. Драма-містерія «Вертеп» у формі старовинного вертепного дійства (театру), де закладено аналіз людської природи та суспільних процесів. «Привид мертвого дому», що розкриває трагедію людини на зламі епох, завершення певної історичної доби та певної моделі існування, розпад старих штучних цінностей. Хіба це не актуально нині, коли Україна знову в вирі боротьби з «північним сусідом», російським агресором і кров’ю виборює свою ідентичність?
Ці та інші твори Валерія Шевчука так і просяться на втілення на екрані та на сцені. Є вже певні задуми щодо екранізації «Ока прірви». Готова і до співпраці з режисерами, сценаристами та продюсерами, навіть маю певні власні ідеї.
Тато похований на Байковому цвинтарі обабіч алеї видатних осіб (сектор 42, за могилою космонавта Леоніда Каденюка праворуч і далі доріжка попід склепом до горба), волею долі – поряд з новітніми Героями російсько-української війни. Мабуть, «там» їм є про що поговорити, а татові, покурюючи люлечку, навіть описати. Тато все життя більше цікавився минулим, аніж сучасним, але воно його наздогнало навіть далеко за обрієм.
Згадайте сьогодні мого тата, хто його знав.
Світлина Оксани Тисовської, УП.Життя
