Угорський злочин проти мирних українців не закарбовано в підручниках історії

Рішення України заборонити в’їзд двом угорським урядовцям через аґітацію на місцевих виборах було “жалюгідною нісенітницею”. Про це заявив міністр закордонних справ Угорщини Пітер Сійярто, коментуючи адекватну реакцію українського МЗС на втручання Угорщини в перебіг місцевих виборів в Україні. Угорщина в особині націоналіста Сійярто знову погрожує Україні блокуванням членства нашої держави в НАТО.

Пропонуємо вам допис, який пояснює закарпатські реалії та природу угорської аґресії.

Далі – мовою ориґіналу.

“1994-го року я вперше потрапив на Закарпаття. Цілковито не розуміючи цього регіону і людей, які тут живуть, – пише в своєму блозі письменник Костянтин Коверзнєв. – Мене, студента, відправили у відрядження до Ужгорода.

Лідія Лянгас, тодішній мій редактор, і поет і працівник кількох газетних видань Микола Сингаївський не так дали мені грошей на цю авантюру, як супроводили листами до органів влади і своїх знайомих.

З мінімумом грошей від редакції у кишенях я мав впасти в ноги представнику облдержадміністрації, щоб десь поселитися.

Зустрів мене поет Василь Густі, тоді він працював ув ОДА. Він мене поселив у гуртожитку серед учасників конференції вчителів Закарпаття.

90-ті роки. Пригадую, я купляю зворотний квиток на вокзалі. Бігають циганчата, жебрають гроші. Я даю якісь 200 чи 500 купонів, які цими шибайголовами сприймаються як непотріб. Тут таки вони кидають знущально мою купюру мені під ноги.

Мені треба потрапити до обласного видавництва. Громадський транспорт не працює. Іду пішки.

Сингаївський порадив зв’язатися з Олесем Ладижцем. Це син покійного письменника Володимира Ладижця. Виявляється, що син письменника працює в редакції модної на той час газети «Срібна Земля». Таким робом я, зелений, по приїзді додому на певний час стаю власкором цієї газети в Києві. Добре, що їхні фінансові можливості не розбестили мене й не спонукали до активного репортерства.

В гуртожитку застаю гуляння закарпатських учителів. Вони мені пропонують випити, я для годиться випиваю з ними 20 грамів самогону. Вони торочать про Степана Бандеру, я їм кажу, що ви дарма стільки уваги забираєте для Бандери, бо ж є Міхновський. І взагалі націоналістична ідея – це витвір інтелектуального думання центральної України.

Мене починають перекрикувати. П’яні голоси закарпатських вчителів не надихають далі вести дискусію. Я не розумію 60% з того, що вони в підвищеному п’яному темпові голосно мені кажуть, перебиваючи одне одного.

Демонстративно лягаю спати.

Приїжджаю в Київ і беру інтерв’ю в Олекси Мишанича. Він пояснює ті процеси, що відбуваються на Закарпатті.

Під час перебування в Ужгороді знайомлюся з творчістю письменника Василя Гренджі-Донського.

Читаю спомини його доньки Зірки Гренджі-Донської: «Найбільш західний куток України – Закарпаття (у різний час його називали по-різному: Угорська Русь, Рутенія, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) – має безрадісне минуле. Упродовж тисячі років його народ, здавалося, стояв перед неминучістю національної та соціальної загибелі, жив у глибокій темряві під пресом насильницької денаціоналізації, в тенетах заборон навіть говорити «по-своєму». Шкільні закони з років 1902 та 1907 (закон Апонія) вводили мадярську мову в церковних школах на Закарпатті, унеможливлювали бодай часткове функціонування народної мови. До того, якщо у 1874 році на Закарпатті була 571 школа, то у 1907 їх лишилося всього чотири. Щоб зберегти свою мову, звичаї, народну словесність, закарпатцям доводилося долати надзвичайні труднощі, спонукані послідовною і цілеспрямованою політикою пригноблювачів».

Іще: «Внаслідок посиленого мадярського тиску і слабих контактів з іншими українськими землями Закарпаття все більше занепадало соціально й духовно. Це привело до жахливих вислідів, що можемо бачити зі слів мадярського міністерського уповноваженого Е. Егана, який під кінець ХІХ-го століття вивчав економічне становище закарпатських українців і пророкував їм таке майбутнє: «Народ, що не має ні землі, ні худоби, якого судьба лежить в руках лихваря, народ, що залежить від гумору і самоволі цього лихваря, народ, розпитий і народно здеморалізований, якому вже ні священик, ні війт не можуть прийти на допомогу, а якого всякий адміністративний урядник використовує, – цей народ буде поступово упадати матеріально і морально чимраз нижче, поки не загине…» Це було написано в 1900-му році».

І ще: «Під час Першої світової війни мадяри повністю заборонили вживання кирилиці і, здавалося, що Закарпаття настигла національна смерть. Упадок Австро-Угорської монархії і державний переворот спонукали якісні зміни в історичній долі краю. Закарпаття прилучилося до новоствореної Чехословацької Республіки і тим звільнилося від пут мадярського національного і соціального гноблення».

«З останньої чверті ХІХ століття мадяризація українського шкільництва на Закарпатті велася шаленими методами, – стверджує Олександр Гаврош. – Всі державні школи стали угорськомовними. Лише церковно-приходські школи, утримувані самими громадами, могли бути іншомовними. Однак у державних школах навчання було безплатним. Внаслідок цього кількість україномовних шкіл скоротилося до мізеру. І тут ідеться лише про початкову освіту, бо середня і вища була всуціль угорськомовною.

Але і цього угорському уряду було мало. В 1914 році він видає розпорядження, щоб вивчення української мови в церковних народних школах обмежити лише трьома роками. В державних школах, яких була абсолютна більшість на Закарпатті, вона навіть не вивчалася.

І нарешті – останній акт «турботи» про національну меншину. У 1916 році мадярський уряд примусово перевів навчання української мови у школах з кирилиці на латинку. Всі підручники, церковні книги, газети починають друкувати лише латинкою».

Ми, перебуваючи в Києві, схильні до компромісів із тими силами, які вимагають від нас компромісів щодо «національних питань». Бо ж не розбираємося… Бо ж віддаємо цілі області на відкуп кланів і т.д.

Будучи далекими від суті питання, ми можемо піти на поступки навіть у тому разі, коли це історично й об’єктивно є принизливим кроком, що веде до домінування застарілої сегрегаційної угорської політики минулого століття.

Таким чином українські недалекоглядні політики, що ідуть на компроміси з угорськими націоналістами, демонструють себе як недолугих поверхових діячів, які не є заангажованими в українські справи. Вони не є українцями. Вони не є українськими політиками. На жаль, у нас таких чимало…

Василь Гренджа-Донський оповідає про своє перебування в угорському концтаборі у 1939 році. Про ті катування, які йому довелося пройти. Маємо документальні підтвердження цьому.

Маємо документальне підтвердження тому, що знищення мирного населення в містечку Корюківка під час Другої світової війни відбувалося військовослужбовцями угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження, уродженця Будапешта. Загалом на Чернігівщині угорські частини взяли участь у знищенні до 60 тисяч мирних мешканців. Ніхто зі злочинців не був покараний міжнародним військовим трибуналом.

Угорський злочин проти мирних українців не закарбовано в підручниках історії. Але цей злочин є реальністю!

Отож, коли нас шантажують політики із сусідньої країни, які насправді є спадкоємцями огидної сегрегаційної політики Угорщини ХХ століття, ми, як правило, промовчимо.

Тому що або мало знаємо в Києві про предмет розмови, або йдемо назирці за «поверховими націоналістами», яким від самого слова НАТО і перешкод, які мадярські політики-сегреганти вигадують, забиває дух.

До речі, ті мадяри, які стверджують про свої угорські землі на Закарпатті, хіба велика частина з них не є асимільованими українцями?”

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *