Росія – ворог стратегічний, нічого доброго звідти чекати не можна

12 листопада мало б виповнитися 90 років діячеві українського визвольного руху, політв’язню, літераторові Зеновію Красівському. З цієї нагоди політолог Тарас Чорновіл докладно розповів про свого легендарного вітчима.

“Всі знають про мого батька Вячеслава Чорновола. Але в житті складається всяко. Моя мама, теж видатна громадська діячка, Олена Антонів і батько, попри спільність поглядів, не змогли зберегти сім’ю. Це життя…

Мама в 1970-их опікувалася на Правобережній Україні підпільним Фондом Солженіцина з допомоги політв’язням та їхнім сім’ям. Пізніше через це за нею закріпилося визначення: «Олена Антонів – мадонна політв’язнів». За таку діяльність могли в ті темні роки впаяти 10-12 років політичних концтаборів. Що врятувало – це окрема історія (може згадаю 17 листопада, коли поминатиму свою маму в її день народження).

Одним із таких в’язнів сумління з колосальним тюремним стажем, ким вона опікувалася, був Зеновій Красівський. На той час він уже встиг відбути перший юнацький термін за сталінських часів через участь у підпіллі. З 1948 року рік перебував на нелегальному становищі, був поранений. Після арешту витримав убивчий неперервний допит упродовж 21 доби. Отримав свій перший термін 5 років концтабору й довічне заслання. Працював на висилці в шахтах Караганди, де став інвалідом. За націоналістичну діяльність був знову заарештований у 1959 році, але втік і, користуючись безладом часів хрущовської відлиги зумів повернутися в Україну до Львова. Навіть зумів поступити на філологічний факультет Львівського університету та паралельно стати фаховим бібліографом. Зібрав чудову бібліотеку.

Але не міг залишатися осторонь Руху Опору. В 1963 році разом з кількома друзями ініціює створення глибоко конспіративної націоналістичної і антирадянської організації Український Національний Фронт. Красівський пише програмний документ «Тактика Українського Національного Фронту», який починають розповсюджувати з жовтня 1964 року. Став фактично «мотором» нового підпілля, видавав і розповсюджував підпільні видання, друкував їх у справжній карпатській криївці неподалік рідного села в бойківських горах. Організація мала свої підпільні представництва майже в усіх областях УРСР, навіть у Донецькій та Луганській. КГБ з ніг збилося, вишукуючи діячів УНФ. Зрештою, в 1967 році практично всіх таки арештували й засудили, але підтвердити пряму участь в організації переважно не могли.

За це отримав нову віддяку по максимуму вже від брежнєвського режиму: 12 років ув’язнення, з них 5 років тюрми (сидів у знаменитому Володимирському Централі) і 7 років концтабору суворого режиму, а ще 5 років заслання. Але там же у Володимирському Централі йому фабрикують нову кримінальну справу «Антирадянська агітація й пропаганда», з якої почався новий ще жахливіший етап катувань. З Красівським як невиправним антисовєтчиком вирішили поквитатися особливо цинічно.

У тій порі буйним цвітом розквітала одна з найганебніших сфер репресивного режиму – каральна психіатрія. Це коли абсолютно здорових людей кидали до спец-психушок під контролем КГБ, де, немов під копірку, штампували «діагнози»: параноїдальна шизофренія, мовляв, «здорова людина не може виступати проти найкращої в світі радянської влади». І далі починалося найстрашніше пекло. В’язні в політичних зонах мали хоч якусь можливість спілкування у своєму середовищі, хоч якісь дрібні й часто смертельно небезпечні, але все ж можливості відстоювати власну гідність. Урешті-решт, мали надію, що після завершення ув’язнення вийдуть хоч на якийсь час на дуже умовну волю. Людина в спец-психушках нічого цього не мала. Більше того, психіку таких людей роками ламали убивчими для здоров’я й для розуму препаратами. Ті, хто пережили це пекло, всі вийшли зі зруйнованим здоров’ям. Правда ті, про кого ми знаємо, вистояли, не зламалися, зберегли світлий розум. Хоча цей страшний репресивний механізм доволі часто застосовували проти людей, які вийшли на свій індивідуальний протест, але нікому в світі перед тим не були відомими. Скількох з них, не готових до таких випробувань, довели до божевілля чи самогубств, одному Богу відомо. Знаючи «пропускну спроможність» Інституту судової психіатрії імені Сербського й смоленської, дніпропетровської і ще ряду тюрем-психушок, можемо хіба припускати, що їх були тисячі.

Пройшовши всі кола цього пекла, Зеновій під час якогось нетривалого послаблення в саме цій сфері репресій (чи може просто спец-лікарні треба було розвантажити для нової партії неугодних), був переведений на послаблений режим у львівську лікарню загального типу. Там мали остаточно приліпити до здорової, мудрої людини фальшивий діагноз і викинути в країну, яка повинна була його, звісно ж, відкинути. Саме звідтіль одного вечора Красівський завітав до нас у гості, подякувати за довготривалу допомогу. І, як потім розповідав, побачивши мою маму, зразу вирішив, що вони в майбутньому будуть разом. Мені того дня він страшенно не сподобався! Я був вихований у типовому львівському інтелігентському середовищі зі звичними «ой прошу, та перепрошую», а він був страшно категоричний у своїх судженнях, висловах, діях. Тоді, пригадую, поєднувалися геть несумісні почуття пієтету перед борцем, який вів свій тюремний родовід ще від сталінських репресій, та несприйняття його як людини. Мама тоді теж не була від нього в особливому захопленні. Але життя розпорядилося так, що їхній шлюб, мабуть, був благословенний на небесах і приніс їй невимовне щастя. А мені – добру школу сприйняття чітких істин, які мають бути лише в чорних або білих барвах, без півтонів.

Вони прожили недовге спільне життя. В 1978 році одружилися. Це був справжній детектив. Той фальшивий діагноз в СРСР позбавляв права на шлюб. Таємно подавали заяву в районний ЗАГС, приїхали туди різними дорогами: і вони обоє, й свідки: Михайло Горинь та дружина дисидента Івана Геля Марія. І в останню мить перед церемонією під будівлею з виском гальмує гебістська «волга», з якої вискакує один з найцинічніших слідчих КГБ, який фальсифікував справи на десятки львівських політв’язнів, Шумейко. Подумали: все пропало. Але цього разу система вирішила раптом побавитися в благородство. Слідом за високопоставленим гебістом придріботів якийсь лейтенантик і подав патрону здоровенний букет троянд, які той і вручив Олені й Зеновію, мовляв: Усе бачимо, все знаємо, але не заперечуєм. Так вони після розписки й сфотографувалися з тим букетом.

Але в жовтні 1979-го Зеновій підхоплює естафету членства в Українській Гельсинкській Групі. На відміну від інших республік, членів української Групи пересаджували в тюрми тотально, просто за списком. Коли ти заявляв про своє входження до цієї правозахисної організації, то вже наперед знав, що підписуєш собі вирок (у випадку Василя Стуса – смертний). Але почуття гідності не давало залишатися в стороні. Після арешту всіх перших підписантів декларації мали прийти наступні. Був серед них і мій батько, який оголосив про своє входження в Групу, будучи ще на засланні в Якутії, був і Красівський. Для нього цей акт не був простим і однозначним. Він належав до борців радикальної націоналістичної формації. Форму боротьби у вигляді звернень, заяв правозахисного характеру він сприймав доволі скептично. Особливо характерну для того періоду традицію посилатися на радянське законодавство та цитувати «класиків марксизму-лєнінізму» (мій батько аргументував цю тактику наступним чином: «Їхньою дурною ідеологією та по їхніх же тупих довбешках…»). Красівський був схильний до гострих націоналістичних заяв, радикального самвидаву й підпільних методів боротьби. Але коли попередніх членів Групи посадили він не міг залишитися осторонь.

Тоді на межі двох десятиліть стати дисидентом в Україні було особливо страшно. І річ не лише в найжорстокіших вироках, а в підлій доктрині тодішнього керівника КГБ УРСР Федорчука. Практично всіх членів нашої Гельсинської Групи посадили умисно за сфальсифікованими побутовими статтями, до яких вони навіть близько не були причетні: хуліганство, крадіжка, напад на поліцейського, зґвалтування, незаконна зброя. Це було особливо цинічно. Але люди йшли й на такий ризик, бо мали сумління й гідність. Тоді одна з лідерів УГГ Оксана Яківна Мешко доручила й мені, восьмикласнику, ряд завдань (переважно перевозив матеріали Групи до Москви для передачі західним журналістам та допомагав у комунікації між членами Групи в Україні – нікому в КГБ в голову не прийшло мене, школяра, хоч раз обшукати). Але вона заборонила мені стати підписантом декларації, хоча дехто з інших, а найперше я сам, були не проти. Тільки через це (бо арештовували строго за списком) я в дев’ятому класі відбувся лише умовними пів року дитячої колонії. Зенко оприлюднив свою особисту дуже гідну й мужню декларацію й став офіційним членом Групи, в дієвість якої не надто й вірив.

І за пару місяців у березні 1980-го до його помешкання в Моршині прийшли кагебісти. З вибором статті не стали заморочувати собі голову. Заявили, що він «симулював» божевілля й таким чином, пройшовши сім років пекла, «уник» досидки 8 місяців пермського концтабору й 5 років сибірського заслання. Зараз усе це пишу, й той цинізм та жорстокість режиму сприймається, як щось несусвітнє. А тоді це все мали пережити реальні живі люди, а серед них і наша родина. Мама чимало днів мусила потратити, щоб вибити з гебістів хоч якусь інформацію, куди забрали її чоловіка та чи він ще взагалі живий. Отакі часи ми тоді переживали…

Заслання перебував у глухому селищі Луговське Ханти-Мансійського автономного округу серед боліт Західного Сибіру. Дуже багато фотографував. А ще писав неймовірну кількість листів. І він, і мама відчували, що це теж їхня місія – морально підтримувати інших в’язнів сумління. За ті роки в Тюменській області він написав не сотні, тисячі довгих, ґрунтовних листів тим, хто вже десь, можливо, починав заламуватися від безпросвітку й безвиході. На жаль, усі ці незлічимі тексти нині вже не зібрати, планую колись, принаймні, розшифрувати (почерк!) і опублікувати збережену їхню переписку з мамою. Це неймовірна душевна глибина. А зовсім поряд суха інформація про те, що комусь із в’язнів чи засланих потрібно тим чи іншим допомогти з майже бухгалтерською деталізацією.

Повернувся додому в 1985-му. Мали недовге щастя до того фатального дня на початку лютого місяця 1986-го року, коли гине моя мама. Горе тамував мегадіяльністю. Став 6-им (наступним після Василя Кука) Головою проводу ОУН (бандерівської) на українських землях, останнім у ще підрадянській Україні. Його наступницею, поєднавши очільництво краєвого й Центрального Проводу ОУН, була вже Ярослава Стецько. Приєднався до ряду ініціатив, які не зовсім відповідали його радикальним настроям. Стає членом відновленої, вже явочним порядком легальної, Української Гельсинської Групи, потім Секретарем ініційованої Чорноволом Української Гельсинської Спілки, яка під видом правозахисної структури стала першою в Україні альтернативною до КПСС незалежною політичною партією. Разом з Іваном Кандибою створює націоналістичну партію Державна Самостійність України. Видає самвидавний журнал «Українські проблеми». А найбільше часу присвячує відродженню легального статусу Української Греко-Католицької Церкви, яка тоді, попри міліцейські й гебешні переслідування, вийшла з підпілля.

Неймовірна активність та знищене концтаборами й спец-лікарнями здоров’я привели до біди – інсульт, нетривалий параліч, з якого сам себе виводив, не зважаючи на песимістичні прогнози лікарів. Скоро зміг ставати на ноги й почав ходити, не діждався до запланованої поїздки в Англію на ґрунтовне обстеження. 20 вересня 1991 року відірвався тромб і закоркував судини головного мозку. Помер на своєму подвір’ї в Моршині на Львівщині. Але помер не в ліжку, а на ходу, як напевно й бажав би сам собі.

Нам залишив гігантський спадок епістолярного жанру – багато тисяч неймовірно змістовних листів, поетичну тюремну збірку «Невольничі плачі», поему «Тріумф сатани», роман «Байда», численні підпільні й неформальні видання націоналістичного спрямування, жорсткі політичні декларації… А ще розуміння того, що в нашому національному житті є речі, яких не можна розглядати в напівтонах. Там або чорне, або біле. Честь чи запроданство, звитяга й зрада. Саме йому належить така проста, але неймовірно складна для наших нинішніх ницих та продажних політиканів фраза:

РОСІЯ – ВОРОГ СТРАТЕГІЧНИЙ.

Мав друзів серед російських правозахисників і дисидентів, але ніколи не давав себе звести на манівці. Знав і проповідував: усе, що з Росії – вороже, нічого доброго ніколи звідти чекати не можна. Будь-яка найменша думка, що з Росією можна колись жити в мирі й дружбі – це безумовна зрада. Ох, як його сьогодні не вистачає в цю епоху ганьби й безслав’я!”

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *