Багато хто з нинішніх “науковців” – не депутати, не мільйонери і не діти олігархів

Другий день не вщухають обурення щодо кандидатської дисертації Іллі Киви… Дехто навіть закидає, що з самого 2014 (та ладно?) року все летить до прірви, дехто дивиться далі і згадує “проффесора” Януковича… Але ж ніколи такого не було і от знову, правда?

Нікого не бентежило те, що 2012 року кандидатську дисертацію захистила така собі Юлія Мендель?
І того, що упорота Наталя Вітренко – доктор економічних наук, ви теж не знали? До речі, захистила дисертацію вона аж 1994 року. Задовго до 2014…

Зрештою, нікого не турбує те, що діючим членом спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій є сумнозвісний Олег Татаров? Для чого? Як? Історія мовчить.

Втім, справа ж не в цьому, друзі… Все лежить набагато глибше. Давайте розкажу вам одну правдиву байку.

2009 року я закінчував Київський Політехнічний Інститут. Мій захист диплома припав на останній день, тож по закінченню основного дійства почалося спільне святкування ексстудентів і викладачів. З накритим столом і оцим от всім. Ну, ви зрозуміли…

Коли всі вже порядком розслабилися від кількості спожитого алкоголю, почалися відверті розмови, які б апріорі не могли відбутися до захисту ))) Ну, і під час однієї з таких розмов я сказав, мовляв, не захотіли мене бачити на кафедрі – тепер будете лікті кусати від того, що втрачаєте такі цінні кадри. Викладачі посміялися, похрестилися і десь в глибині душі полегшено зітхнули. Бо попри те, що я, зрештою, не тупий і мав досить непоганий середній бал (у районі 4,4-4,5. Болонської системи тоді ще не було), науковець з мене, м’яко кажучи, ніякий. Людину, що пропускала половину пар, а потім героїчно робила неможливе на самісінькій фінішній прямій, вони там точно не хотіли б бачити. Про що вони мені одразу ж і сказали, до речі. Зрештою, сам я на той час отримував доволі непогані (порівняно зі стипендією аспірантів) гроші на тєлєку, тож це був не більше, ніж жарт…

А далі сталося те, на що я аж ніяк не чекав. Дядечко з Інституту металофізики (здається), що був запрошеним членом екзаменаційної комісії сказав: “Якщо хочеш – йди до нас. Ми будемо раді”. Я крізь посмішку відповів щось типу: “Воно вам треба? Ви ж самі щойно чули…” І він гірко додав: “Ну, може в нас хоч якийсь аспірант тоді буде. Хоч один”.

І це, насправді, дуже печально. Хоч один? Я, звісно ж, відмовився. Не в моїх правилах отримувати папірці заради папірців, особливо коли я сам не бачу в цьому ніякого для себе профіту, окрім “статусу” і надбавки до якоїсь міфічної пенсії через пів століття. Однак те, що наукові установи раді навіть невмотивованим молодим людям без особливих здібностей до предмету – це вирок. Набагато страшніший та невиправніший, ніж фейкові дисери Киви та їм подібних. Тому що це руйнує сам фундамент, всі засади наукової роботи. Обмежені бюджетні кошти витрачаються на підготовку ось таких от “науковців”, користі з яких, як з Вітольда Фокіна у ТКГ. І, повірте, я знаю багатьох кандидатів, що здобули ступінь заради престижу, майбутньої пенсії, “бо так батьки-науковці захотіли” чи просто “бо можуть”… Вони не депутати, не мільйонери і не діти олігархів. Але ж цього ніхто не бачить і це нікого не хвилює.

Чесно, з високої гори класти на всі “статуси”, які “осквернив” Кива та йому подібні. Мені завжди здавалося, що люди, які займаються наукою, йдуть туди не заради статусів. Бути кандидатом/доктором наук – це не просто гордо нести поперед себе “книжечку”. Це важка щоденна розумова праця. Але чи гідно вона фінансується? Чи вдосталь можливостей для реалізації своїх здібностей є у цих людей? Що обере талановитий юнак чи дівчина – безперспективно працювати в НДІ на допотопному обладнанні чи піти на найнижчі посади в якусь ІТ-галерку, де йому заплатять у 4 рази більше? А потім ми дивуємося, чому окрім 80-90-річних дідів-науковців у нас є або жменька фанатиків, яких теж вистачає ненадовго, або ж купа трутнів, що паразитують на “високому званні”, бо в голові в усіх совок і папірець, отриманий будь-яким способом, рулить світом і надає поважності.

Всі ці псевдонауковці та “заслужені” потапи – це лише верхівка айсберга. І вони характеризують не стільки занепад науки та мистецтва, скільки занепад нашого світосприйняття. Бо якби ми самі не носилися зі званнями і не ставили їх вище за вміння та якість роботи людини – цього б не було. Але десь там нижче, куди ми не дивимося, все набагато гірше. Там живуть чудовиська, які планомірно знищують усе від самих основ. Вони не такі яскраві та примітні, проте шкоди від них значно більше. І для того, аби їх подолати, потрібно докласти значно більше зусиль, ніж для мемчика про Киву.

Але ніхто цього не робитиме. Бо хтось просто не здатен, а комусь набагато цікавіше хайпувати на темі Киви і здобувати собі бали до політичної скарбнички.

Сергій Чемерис, блогер

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *