Дрібнота змиється, а відчуття бруду в душі залишиться назавжди

Зустріла сьогодні одну пані з роботи. Злиться, плюється, обурюється – що це таке, як вони могли, навіщо зірвали людей з роботи і змусили брати участь у тому шоу.. Питаю: а тебе що, зв’язали, силоміць тягли, голки під нігті заганяли? Не було такого? То чого бігла?

Бо мені теж телефонували.. Я сказала, що участь у цьому заході суперечить моїм політичним поглядам. І все. Думаєте, хоч слово хто сказав? Ні.

Пригадую історію з тією самою пані у далекому 1998-му.. Тоді Кучма хотів іти на третій термін і потребував підтримки. Ну, у нас, як завжди, впєрєді планєти всєй, учинили збори, зачитали листа про оцю саму підтримку і змусили присутніх підписати сей епохальний документ. Підписало 246 осіб, майже всі присутні. До мене тричі підходили з листком – підпишіться отут, бо ж список по кафедрах, клітинка порожня.. Тричі відреклася. Порожніх клітинок було, мабуть, не більше 10-ти..

Йдемо додому. Пані обурюється: “Це жахливо! Як вони могли! Відчуття, що мене виваляли в калюжі!”

А у мене не було такого відчуття. Бо в калюжах ви валяєтеся самі. Вас ніхто по-справжньому не змушує. От не підписали – і хто вам що зробить? Думаєте, мені тоді хоч пальчиком накивали? Ні. Звісно, записали у чорний список. Але більше самі боялися, ніж я їх.

Чому ви, люди, лізете в багно? Це ж тимчасово. Дрібнота змиється, а відчуття бруду в душі залишиться назавжди.

Але отой підлий страх штовхає підписувати і брати участь у заходах, куди йти не гідно. А потім плакати – мене змусили.. То вже терпіть мовчки. Або валяйтеся в калюжі добровільно і з піснею.

Леся Коковська-Романчук, лікарка, письменниця