Похорон солдат у селі

Похорони солдат у селі геть не такі, як у місті. Дорога до місця поховання закидана квітами ще за два села. Ти їдеш по цих квітах, які ще не встигли зів’янути на сонці, намагаючись їх об’їжджати, мов вони ще живі. Похорони солдат у селі – це завжди довго, години три, а буває і більше.

Вже перед селом збирається колона машин військових. Вона повільно вирушає, їде через все село, а вздовж дороги на колінах стоять люди, поки не проїде катафалк і всі машини за ним. В селі всі одне одного знають, тому не плачуть тільки чоловіки.

Священник після служби біля церкви каже довгу проповідь, зазвичай менше стримується у виразах щодо ворога і тих, хто “забув, шо у нас війна” і не допомагає армії, ніж його колеги в місті. Священник перепрошує в кінці за свою емоційність, та його підтримують: “все правильно кажете!”. Від церкви ще треба буде йти ходою кілька кварталів, а потім їхати вже машинами кілометрів п’ять по дорозі з дрібного піску до цвинтаря в ліс.

На похоронах солдат у селі, здається, завжди або лютий холод, або нестерпна спека. Коли ховають солдат у селі, по табличках на могилах видно, що люди тут раніше помирали в похилому віці. А тепер між ними табличка з таким же прізвищем, але молодого.

Під божевільним розпеченим сонцем із солдатом зазвичай прощаються, стаючи на коліно. Тому прощання довге – там і все село, і побратими здалеку приїхали, тож людей багато. В тіні під деревами грає військовий духовий оркестр. Це хороший військкомат, в далеке село вони організували духовий оркестр.

Розпечені труби в затінку трохи охололи і вже не так обпікають губи музикантів. Від сільських похорон усе пече – як не від спеки, так від холоду. І взагалі – пече.

Євген Манженко, поет

Фото ілюстративне