Хочеться, щоб у суспільстві був запит на правду

Тиждень як повернулася з Дружківки, а не можу позбутися відчуття якогось сюрреалізму. З одного боку розумію страх людей полишити свій сад-город, свій дім – і податися світ за очі до, як би там не було, незнайомих людей (якщо немає родичів) невідомо на який час.

З иншого – такої суміші теорій змови та російських штампів і фейків (від “доки ви там на Майдані стрибали, ми тут працювали і податки платили” до “перша зброя з’явилася у Львові та Івано-Франківську, коли там, на знак протесту, що Янукович відмовився від євроінтеграції перестали платити податки, а “ЛНР-ДНР” платило податки в український бюджет до вересня 2014 року, коли розбомбили залізничне сполучення з Донецьком – прочитайте в інтернеті – там все написано”) в людських головах я давно не бачила.

І це ж не тільки Дружківський чи Донецький феномен. Минулого року їхала з рідної Дубровиці – приблизно такого ж наслухалася від водія: і що Америка хоче нас поставити на коліна, і що ми така нація, що нам треба на кожного поставити поліціянта, щоб був порядок, і ще купу такої маячні. А вчора почула думку (та яку там думку – тверде переконання), що всіх учасників “Гадяцького сафарі” після війни обов’язково посадять. Бо вони цивільні, а вбивали військових – не по закону, тут розібратися треба.

Дуже хочеться, щоб у суспільстві був запит на правду. Не заспокійливі мантри в стилі Арестовича, а чітке розуміння, де ми живемо, в який час і що зробити в наших силах, щоб це життя стало кращим.

І щоб ми нарешті позбулися отих нав’язуваних роками наративів, що ми слабкі, ні на що не здатні, що від майбутнього варто чекати лише гіршого, а якщо цього не сталося – нам просто пощастило. На наших очах нація-жертва перетворюється на націю-воїна. І сила та гідність кожного – це внесок у нашу перемогу. Яка обов’язково буде. Питання лише: коли і якою ціною. І що буде далі?

На політиків не покладаюся. Тут я поки що скептик. Є таке передчуття, що до наступних виборів вони знову стануть конкурентами і почнуть ділити електорат, як весільний коровай. А хотілося б і після перемоги не забути, як ми були єдиними. Правда, ми зможемо?

Наталка Позняк, журналістка

Фото: Новинарня

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах війни та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Щоб продовжувати реалізовувати проєкт щодо документування англійською мовою рашистських злочинів проти мирних громадян України, зокрема дітей, нам потрібна ваша допомога. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net. Або ж переказуйте кошти на карту 4731 2196 4385 1292 (ПриватБанк)

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.