“Гомо фікаліус” тягне нагору до влади і керівних посад

Наш наймудріший сонцесяйний головнокомандувач ухвалив епохальне рішення розігнати усіх обласних воєнкомів і призначити на їхнє місце бойових офіцерів. Але у мене для вас погана новина: таке вже було. При кривавому баризі на чолі ледь не кожного військкомату поставили тих, хто воював. І нічого хорошого із цього не вийшло.

По-перше, герой війни цілком може виявитись не хорошою людиною, а ще тим покидьком – насправді нас захищають не зовсім янголи крилаті. Це факт. По-друге, інколи батьки-командири здобувають медалі і ордени, героїчно командуючи своїми підрозділами на передку із глибоко тилових кабінетів. При тому, що за документами вони на фронті (і такі факти є). Упевнений, що подібні «бойові» спеціалісти із радістю візьмуть під своє керівництво будь-який військкомат. Із приблизно таким же результатом, як у Ширяєвому чи Одесі.

Році десь у 2018-у я вже мав справу з одним бойовим героїчним воєнкомом. Якось він свідомо запхав у армію чоловіка, хворого на відкриту форму туберкульозу. Іншого разу він підмовив юнака із хворим хребтом приховати свою болячку, обіцяючи, що той матиме легку службу при якомусь штабі (юнак опинився у десантно-штурмових, де остаточно поламався). Він вчинив цілу купу подібних «подвигів» у тилу, і сам про них розповідав кожному охочому слухачу. Із гордістю, ніби йдеться про знищення ворожої техніки.

Ідея з поголівною заміною обласних воєнкомів абсолютно тупа ще й тому, що піздєц у призовно-мобілізаційній системі починається не на обласному, а на районному рівні. Чим забитіший райцентр, тим більше уєбанський військомат. Воєнком, якого я описував вище, взагалі орудував в смт. Одеський воєнком Борисов просто уміло монетизував це явище.

Сучасна призовно-мобілізаційна система кончєна не сама по собі. Кончєною її роблять кончєні люди на керівних посадах. Є просто люди із власними недоліками, а трапляються люди-гівно. І за якимись до кінця не вивченими сучасною наукою законами природи оцих «гомо фікаліус» просто тягне нагору до влади і керівних посад. І чим вищий на конкретній місцевості відсоток ідіотів, яким байдуже як функціонують держава і суспільство, тим більше гівна у владних кабінетах. У виконкомах, поліції, прокуратурі. І військоматі.

У моєму райцентрі помітно припизжена місцева влада, але напрочуд рівний військкомат. Тому навіть облави на ухилянтів тут людяні і трохи кумедні. Коли вони починаються, вулиці міста порожніють – з чоловіків можна зустріти лише старих дідів, малих дітей і інвалідів. І військових, звісно, яким боятися бути мобілізованими теж немає сенсу, але з інших причин. Під одну із таких облав два тижні тому потрапив і я.

Порожня ранкова вулиця. Підозріло ані душі. Моторошну тишу порушують крики птахів і гавкіт собак. Для атмосферності бракує лише саундтреку із фільму «Хороший, поганий, злий». Я помічаю їх здалеку. Шестеро, йдуть назустріч повільно, даючи мені можливість чкурнути через городи у ліс. Але ні, не на того натрапили!

Зближаємось. Вони мене обступають. Кожен на півголови-голову вище за мене. «Доброго ранку, – каже один. – Можна, ми вам повістку випишемо?». Говорить це, ніби вибачаючись. «Та будь ласка, – відповідаю, – хоч дві». Даю йому посвідчення особи, пенсійне. Його бере інший, вивчає. «Інвалідність третьої групи, довічна, – читає він. – Слава богу, на війну людину не відправимо». Вони всі були на «нулі» і під примусом когось відправляти туди чомусь не хочуть.

Наступного ранку під військкоматом я познайомився зі свіжим «уловом». На дев’яту прийшло десь із півдюжини. Розговорились. З’ясували, що якщо із кожного з нас витягнути імпланти й ендопротези, можна було б зібрати одну механічну людину. Такого собі кіборга, але трохи припадочного.

Комісія була ґрунтовна та вдумлива. Невропатолог, вісімдесятирічний дід із військового шпиталю, статечно помахуючи молоточком, поцікавився, чи не падав я на голову протягом останнього півроку. Офтальмолог виписала мені окуляри, принагідно порадивши де їх краще придбати. Психіатр протягом двадцяти хвилин з’ясовувала, наскільки я йобнутий, ще хвилин десять ми обговорювали погоду, мою депресію та інші психози.

Далі була поліклініка. Під поліклінікою я випив паршивої кави, випалив цигарку і по сходинках забіг на третій поверх у кабінет ЕКГ. Це призвело до того, що у мене запідозрили інфаркт, і на мені ще тиждень проводили якісь кардіологічні досліди. Але врешті-решт профільний фахівець з’ясував, що із серцем у мене все гаразд, просто я трошки їбанутий.

Травматолог, сивий переселенець з ТОТ, вивчаючи свіжий рентгенівський знімок, милувався моїм британським ендопротезом (такі досить дорогі, вони нечасто трапляються) і роботою свого полтавського колеги. «Обмежено придатний», – врешті-решт написав він у своєму висновку. Але у військкоматі з ним не погодились. Звірившись з якимись міноборонівськими довідниками по болячках, тамтешні парацельси прийшли до висновку: непридатний, зняти з обліку.

Самого воєнкома я побачив лише раз. Він згріб у стопку зібрані мною документи і сухо мовив: «Ви вільні. Ми вам зателефонуємо». «А що робити, якщо, приміром, завтра мені знову вручать повістку?» – запитав я. «Обов’язково беріть, в господарстві пригодиться».

Андрій Лаврик, журналіст