Як російсько-радянська окупація деформувала українську мову

14 листопада святкує свій 80-літній ювілей Лариса Масенко – доктор філологічних наук, академік АН ВШ України, професор катедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики.

З нагоди ювілею пропонуємо увазі наших читачів статтю Лариси Масенко “Як політики СРСР змінювали українську мову”:

Українська мова у часи російської, а згодом – радянської окупації території України зазнавала не лише заборон, а й суттєвих змін. Політики в СРСР намагалися стерти межу між російською та українською мовами, втручаючись у її внутрішні закони: штучно змінювали лексику й граматику, заважали природному розвитку мови. Про те, як саме це відбувалося, розповіла соціолінгвістка Лариса Масенко.

Втручання у внутрішні закони мови було радянським винаходом. Як зазначав Юрій Шевельов (Юрій Шевельов – український мовознавець і літературознавець ХХ сторіччя, який довго жив і працював у США), ні польський, ні румунський, ні чеський уряди (які контролювали частину українських територій – прим. ред.) до цього не вдавалися. Не застосовувала таку практику і царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони обмежувались засобами зовнішнього тиску: заборонами української мови, впровадженням державної мови в систему освіти, демографічною політикою переселення українців на неукраїнські території, а українські землі заселяли представниками панівної нації тощо. Натомість радянська влада встановила контроль над структурою української мови. Шляхом редакторської й лексикографічної практик обмежувались у вжитку певні українські слова, словотвірні й граматичні форми та синтаксичні конструкції, замість яких пропагувались інші, ближчі до російської мови або ж цілком перенесені з російської.

Найбільше постраждала лексика української мови. Наслідки втручання партійного керівництва в лексикографічну практику засвідчує порівняння української частини академічного «Російсько-українського словника» 1924–1933 рр. за редакцією А. Кримського та С. Єфремова і «Російсько-українського словника» 1948 р., опублікованого в Москві. В останньому значна частина української лексики була або зовсім вилучена або відсунута на другу позицію, якщо слово не збігалося з російським (жмуток заміняли на пучок, здобуток на виручка, кошик на корзина, суходіл на континент тощо). 15 словотвірних моделей, властивих українській мові, були вилучені у 1933 р. з тавром «проявів націоналістичного шкідництва» й замінені російськими словотвірними моделями.

Наприклад, «безпідставне, всупереч живій мові трудящих поширення прикметників з суфіксом -овий замість суфікса -ний (предметовий, позакласовий, машиновий, високовольтовий, мільйоновий і т.д. – замість: предметний, позакласний, машинний, мільйонний…)» – прим. ред.

Настанова на зближення української мови з російською визначала мовну політику в УРСР від 1930-х до середини 1980-х років із певним послабленням у 1960-х роках.

Відтак можна констатувати, що в такий спосіб більшовики фактично намагались реалізувати настанову колишнього Валуєвського циркуляру, згідно з яким малоросійське наріччя «есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши» («Є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі» – прим. ред.). Поступове вилучення з української літературної мови рис самостійної системи переслідувало мету зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялася від російської лише незначними фонетичними особливостями.

Належність української та білоруської мов до спільної з російською групи слов’янських мов полегшувала русифікаторам завдання насильницького «зближення» їх з російською. Втручатись у базовий словник естонської, грузинської або деяких інших неслов’янських мов Радянського Союзу було значно складніше. А проте, і їх не оминули процеси мовної уніфікації за російським зразком.

Річ у тім, що, починаючи з 1930-х років, лояльні до режиму мовознавці обґрунтували проєкт формування спільного лексичного фонду для мов усіх народів СРСР.

Мовну й ідеологічну уніфікацію суспільства забезпечувало широке використання так званих інтернаціоналізмів, впровадження нової лексики на позначення ідеологічної, політичної й пропагандистської сфер, наукова термінологія, термінологія у різних галузях промисловості й сільського господарства, поширення на всій території однакових назв населених пунктів від найменувань вождів, партійних і військових діячів тощо.

Значний за обсягом шар лексики на позначення реалій різних сфер радянської дійсності формувався в російській мові, за її ж посередництвом відбувалось запозичення лексики з інших мов. Через російську мову формувався спільний фонд інтернаціоналізмів (соціалізм, комунізм, революція, інтернаціонал, капіталізм, буржуазія, організація, індустрія тощо). Багато нових лексем і кальок з російської мови поширювались у всіх мовах радянського простору (більшовик, комсомол, колгосп, політрук, ударник, стахановець тощо). Як зазначає дослідниця тоталітарного лексикону Інна Ренчка, за підрахунками дослідників, термінологічні позики з російської мови і через неї з чужих мов у більшості мов радянських народів становили 70-80 % від усіх термінів. У такий спосіб відбувалось зближення термінологічних систем мов народів СРСР з подальшою їх уніфікацією.

Оскільки спільний лексичний фонд мов радянських народів формувався на основі або за посередництвом російської мови, вона була головним засобом мовно-культурної уніфікації суспільства, формування радянського народу як «нової історичної спільноти».

Асиміляційні процеси супроводжувались риторикою радянської пропаганди, що впроваджувала в масову свідомість фальшиві постулати про «благотворність впливу великої російської мови» на мови народів СРСР, про «велич» російської мови як «мови найбільш розвиненої нації, що очолила революційні перетворення в країні» тощо.

Посиленню процесів русифікації сприяло й проголошення Нікітою Хрущовим на ХХІІ з’їзді КПРС тези про російську мову як «другу рідну» для всіх народів СРСР. У 1970-х роках Володимир Щербицький (Володимир Щербицький – тогочасний перший секретар ЦК КПУ) уже говорив про російську мову як «по праву» (не відомо, якому – Л.М.) рідну мову українського народу.

Тип писемності, графічна фіксація мов історично пов’язані з релігійною традицією, з цивілізаційною орієнтацією країн. Так, у католицьких країнах поширилась латинська графіка, у православних – кирилична, у мусульманських – арабська в’язь. Такі країни, як Грузія, Вірменія, Ізраїль мають свої власні алфавіти. Відомі й випадки зміни типів писемності. Наприклад, в часи правління в Туреччині Мустафи Кемаля Ататюрка (лідер і засновник національної турецької держави після розпаду Османської імперії внаслідок Першої світової війни, який проводив політику європеїзації країни, з його ініціативи й участі відбулась реформа графіки) традиційне для турецької мови арабське письмо замінили на латиницю.

Мови деяких народів, що входили до складу радянської імперії, пережили кількаразову зміну алфавітів. Це стосується, зокрема, тюркських мов. Узбеки, туркмени, киргизи, азербайджанці раніше використовували для писемності арабську в’язь. В кінці 1920-х років, згідно з постановою «Про новий латинізований алфавіт арабської писемності» їхні мови були переведені на латинську абетку. Така спроба була застосована й до казахської мови, але тоді вона не прижилась.

Проєкт латинізації алфавітів у 1920-1930-х роках поширився і на інші мови народів СРСР. У цей час на латиницю було переведено 50 мов (із 72 мов народів СРСР, що мали писемність).

Великим прихильником латинізації був Анатолій Луначарський, народний комісар освіти в 1920-х, який пропонував Ленінові замінити на латиницю й кириличне російське письмо. За свідченням Луначарського, Ленін визнав пропозицію слушною, але вважав, що її слід відкласти.

Кампанія латинізації алфавітів мов народів СРСР відповідала поширеній у 1920-х роках марксистській тезі про неминучість світової революції та панівній в той час ідеології інтернаціоналізації. У зв’язку з цим перевагою латиниці, на їхню думку, була її поширеність у багатьох країнах.

Уже в 1930-х роках Сталін відмовився від ідеї світової революції. Відтепер більшовицький уряд для побудови соціалізму мав обмежитися територією Російської імперії. Внаслідок цього у 1930-х роках було здійснено різкий поворот від політики коренізації до колишньої практики русифікації з певними інноваціями, про які йшлося вище. У зв’язку з цим запроваджені для тюркських та інших народів СРСР латинські абетки були впродовж 1939-1940 років переведені на кирилицю.

Русифікація не обмежилась переведенням алфавітів на кирилицю, а поширилась і на норми літературних мов. Лінгвіст Владімір Алпатов у праці «150 языков и политика: 1917-2000. Социолингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства» наводить специфічну методику написання у 1930-х роках граматик для народів Радянського Союзу, що отримала неофіційну назву «шапірографії»: за основу брали навчальну граматику російської мови професора А. Б. Шапіро, заміняли назву мови і вносили незначні корективи, на кшталт виключення категорії роду там, де її немає. Як зазначає дослідник, тоді панувало переконання, що мова тим досконаліша, чим більше її граматика схожа на російську, тому штучно «підганяли» її під російську – змінювали порядок слів відповідно до російської, намагались розвивати прикметники там, де вони не становили окремої частини мови тощо.

Отже, як бачимо, практика штучного зближення мов поширювалась не тільки на українську й білоруську мови, а й на інші мови народів СРСР.

Слід сказати, що поспіх, з яким відбулось переведення мов з латиниці на кирилицю, позначився на низькій якості впроваджених кириличних абеток. Попереднє відтворення звукового ладу цих мов за допомогою латинської графіки було значно краще продуманим. Зазначена обставина полегшила нинішнє повернення тюркських мов до латиниці. У 1990-х – на початку 2000-х роках відбувся перехід азербайджанської, узбецької, туркменської, киргизької мов до латинської абетки. До такого ж реформування писемності долучився й Казахстан. У 2017 році Назарбаєв підписав указ про поетапне переведення до 2025 року казахського алфавіту на латинську графіку.

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *