Павло Фішель: “В активному творчому стані джерелом надхнення, дійсно, стає все”

Ми вирішили поспілкуватися з одним зі знакових київських художників Пінхасом (Павлом) Фішелем, який належить до генерації, що почала формуватися у 1990-х роках, коли в юних мистців ще була можливість встигнути поспілкуватися та отримати творчий досвід від корифеїв українського мистецтва, таких, якими в цьому випадку були найвідоміший український художник театру Данило Лідер та одна з найвитонченіших живописців-шістдесятників Зоя Лерман. Творчість Павла Фішеля вельми багатогранна. В тексті нашої розмови є посилання на інтернет-ресурси, на яких читач зможе детальніше ознайомитися з книжками та творами митця, про які йде мова.

– Що для вас, Павле, означає культурна спадщина українських художників-нонконформістів 1960-70-х рр., як також групи художників “київських анахоретів” (за визначенням мистецтвознавця Б.Б. Лобановського), куди входили Валерій Ламах, Григорій Гавриленко, Анатолій Суммар, Вілен Барський та ин.?

– До речі, фіґуру Бориса Лобановського, я дуже добре пам’ятаю. У нього були обличчя, постава, хода хорошої людини, які не вписувалися в каламутну атмосферу Київського художнього інституту.

З роботами Григорія Гавриленка я познайомився ще коли був школярем. Вони висіли в квартирах моїх друзів Миколи Гончарова та Антона Якутовича. Розглядаючи твори Г. Гавриленка, я ще учнем 7-го класу, усвідомив, що аванґардне мистецтво може виражати не тільки сучасність, а й вічність. Його прагнення до ясности й стрункости мови вразило і підготувало мене до сприйняття мистецтва бойчукістів, Дж. Моранді, Галини Григор’євої. Сергій Георгійович Якутович розповідав якось про те, як Георгій Якутович і Григорій Гавриленко (найближчі друзі) побилися через різне розуміння якоїсь естетичної категорії. Мені це зрозуміло, адже мистецтво – річ принципова.

Свою близькість з Валерієм Ламахом я виявив не так давно, гортаючи його філософську “Книгу схем”. Я теж колись відкрив для себе тему послідовности, як композиційного принципу. Дослідження зближення протилежних кольорів і злиття фіґур – одна зі сторін моїх “творчих захоплень” (посміхається. – Ред.)

– Цікаво, чому, незважаючи на різноманітність жанрів, ніхто не став продовжувати традиції єврейських театрів 1920-х-1930-х рр., ҐОСЄТа, БЕЛҐОСЄТа та инших? Напевне, це пов’язано з тим, що в наш час не виходять на сцену метри рівня Соломона Міхоелса? Звісно, є инші актори і режисери, навіть дуже талановиті, але практично ніхто з них не звернувся до теми єврейського театру в аванґардному ключі. Про ті театри, які зараз вважаються єврейськими, і навіть беруть участь, наприклад, у фестивалі ім. Шолом-Алейхема “Блукаючі зірки”, – я не стану говорити докладно про їхній рівень: там багато академізму, а, найчастіше, і провінціалізму. На жаль, я не бачу свіжого й ориґінального режисерського погляду, з яким можна було б відродити аванґардний єврейський театр. Скажімо, в Москві в електротеатрі “Станіславський” працює Борис Юхананов, дійсно досить ориґінальний режисер, який демонструє абсолютно новий підхід до театральних постановок. Дивовижні його панк-макраме, його опера “Сверлійци”, його незвичайні сюжети і постановки, протее в цьому випадкові мова все одно йде не про єврейський аванґардовий театр, а взагалі про театр постмодерністський, про сучасний театр у світовому контексті.

– Коли Борис Юхананов вів студію в Москві на Нікітській, її відвідували багато хто з моїх близьких знайомих і відгукувалися з захопленням. Ідея зробити національне загальнолюдським, таким, що знаходиться “в світовому контексті” – абсолютно нормальна. Так діяли і М.Норвід, і С. Міхоелс, і Е. Лойтер. Просто вони ще й формували цей контекст.
У минулому році в мене була можливість глибше зануриться в історію цього питання. В результаті з’явився єврейський календар на 5780 рік, присвячений єврейському театрові в Україні.

Пам’ятається, була така ініціатива в 90-ті роки в Києві, зробити сучасний єврейський театр, на основі спеціально підготовленого єврейського курсу, при театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Вів курс Андрій Жолдак, учень Анатолія Олександровича Василь’єва, як і Борис Юхананов. Репетиції були дуже цікаві. Були молоді обдаровані режисери, які працювали з тим курсом, наприклад, Андрій Крітенко. Навіть зробили класний спектакль! Але театр чомусь не відбувся.

– А який театр подобається вам?

– Мені подобається театр, де добре грають актори, круто розроблена сценографія і все це співзвучно, воно співпрацює. Я люблю театр Р. Стуруа, Е. Някрошюса, Ками Ґінкаса, завжди намагаюся потрапити на спетаклі Влада Троїцького. Найсильніше моє театральне враження останніх років – це вистава “Анатевка” в театрі “Коміше-опер” ву Берліні, режисер Баррі Коскі. Я такого поєднання злагодженої висококласної роботи акторів і блискуче створеної сценографії не бачив дуже давно.

– А що нового в єврейському мистецтві ви відкрили для себе, коли працювали над оформленням альбомів “Культур-Ліґа: художній аванґард 1910-1920-х років” (К .: “Дух і Літера”, 2007) і “Графіка Культур-Ліґи” (К .: “Дух і Літера”, 2011)?

– Перш за все, я взагалі нічого не знав про існування “Культур-Ліґи”. Завдяки Леоніду Фінбергу і Григорію Козівському якось вдалося “в’їхати” в це дивовижне явище світової культури. Раніше я ніколи детально не розглядав і не міг гідно оцінити єврейську частину спадщини Лазаря Лисицького. Ніколи раніше не бачив дивовижні роботи Сари Шор, потужну скульптуру Чайкова, ескізи театральних костюмів Марка Епштейна, важко навіть перерахувати. Не читав маніфести Культур-ліґовців, а це фантастично цікаво! До мене ніби дійшло якесь послання, що воно йшло багато десятиліть.

Тому обкладинку альбому “Культур-Ліґа: художній аванґард 1910-1920-х років” я задумав так, що вона має виглядати як бандероль, послання до кожного, хто бере до рук це видання. До речі, крім альбомів, я оформив і виставку “Культур-Ліґи” в Українському музеї. Неймовірна була виставка!

(Повністю книжки можна побачити тут і тут)

– Що ви думаєте про філософію Мартіна Бубера? Хто з єврейських філософів вам близький по духу, можливо, надихає?

– На жаль, у філософії я профан. Значно більшою мірою мене приваблює те, чим займався з М. Бубером його дідусь. За спогадами філософа, зустрічаючись вони вчили талмуд. Особливу цінність для мене має вчення Раббі Нахмана з Браслава. У мене є компанія, в якій ми реґулярно вивчаємо його твори. Кілька років тому я оформив книжку “Світи рабі Нахмана”, яка видана в Єрусалимі.

– Які у вас були духовні наставники тоді, коли ви навчалися образотворчого мистецтва? Ваші враження від спілкування з викладачами Зоєю Лерман у РХСШ (Республіканській художній школі) і з Данилом Лідером у стінах НАОМА (тоді Київського державного художнього інституту)?

– Головною людиною в моєму художньому становленні є Олександр Агафонов. О. Агафонов – по-справжньому великий художник, засновник мультиконцептуального мистецтва, що поєднує в своїй творчості неймовірну елітарну складність і ніжну людяність. Дружба з ним у мене триває досі. З Агафоновим мене познайомила Зоя Наумівна Лерман. Вона вела групу графіків у РХСШ, в яку я входив.

Зоя Лерман була художником світового масштабу, і ніякий провінціалізм поруч із нею був неможливий. Саме її присутність створювала божевільну розкріпачену атмосферу. Я щасливий тим, що ще за життя Зої Наумівни, її близький друг Селім Ялкут запропонував мені оформити книгу про неї.
(Повністю книгу можна побачити тут)

Зустріч із Данило Даниловичем Лідером – неймовірний подарунок долі! Його підхід до роботи художника як до духовної практики, зв’язок якостей людини з творчими проявами, розуміння світу, як поєднання протилежностей були для мене водночас і близькими і новими. У Лідера я відкрив для себе й навіть запозичив ідеологію мистецтва, те, що в лідерівському “талмуді” називалося “конфліктом”.

У якийсь момент мені захотілося висловити подяку різним художникам, що в тій чи тій мірі вплинули на мене. Так виникла серія коротеньких оповідань – подяк своїм вчителям. Прочитати їх можна на моїй сторінці в фейсбуці. Ласкаво прошу!

– За часів СРСР вважалася досить сильною школа графіки в Харківському художньо-промисловому інституті (нині – Харківська державна Академія дизайну і мистецтв). А що б ви могли сказати про систему викладання дисциплін образотворчого мистецтва в КДХІ? Втім, у КДХІ на хорошому рівні завжди була кафедра малюнка. Однак, знову ж таки, напевно, пощастило тим художникам, які могли вчитися в Українській академії мистецтва у таких майстрів, як Михайло Бойчук або Федір Кричевський? Насадження суто академічних закостенілих традицій зразка 19-го століття в наш час дуже утруднюють свободу самовираження сучасного художника, хоча, безумовно, дають хорошу академічну базу знань і навичок. Однак, на жаль, ті ж застарілі методи аналізу творів образотворчого мистецтва до сих пір насаджуються і на кафедрі теорії та історії мистецтва. Від молодих мистецтвознавців, які бажають кваліфікаційно підтвердити свою спеціалізацію, в першу чергу вимагають продемонструвати навички формально аналізувати картини, але завжди відкидають спроби філософськи проаналізувати ситуацію, в якій створювалася та чи инша картина або цикл робіт художника. Традиції викладання історії та теорії мистецтва в НАОМА занадто обмежують молодого спеціаліста, який бажає ширше висвітлити філософський або культурологічний контекст художньої ситуації, в якій народився той чи той твір мистецтва. Чи не час переглянути традиції викладання теорії та історії мистецтва в НАОМА? Розширити контексти сприйняття творів художників?

– Ґрунтовна академічна школа – це чудово, але Київський художній інститут (НАОМА) її вже давно, на жаль, не дає. І якщо педагогу вдається не “покалічити” студента – перед Вами хороший викладач! У цьому сенсі театральному відділенню пощастило – менший зовнішній тиск. Що стосується мистецтвознавців, їхню роль важко переоцінити, але й відповідальність їхня за те, що відбувається в світі мистецтва, велика.

– Павле, чи були ви знайомі з художником Юрієм Химичем? Як ви оцінюєте його творчість?

– Я багато років близько товаришую з його сином, Михайлом. Із самим Юрієм Івановичем я був знайомий поверхово. Він дуже гідний художник. Що стосується оцінки чиєїсь творчости… Є вислів Герхарда Ріхтера, приблизний зміст його такий: “Рішення писати картину – це моральний вибір”. Не мені оцінювати подібні явища.

– Чи могли б ви сказати, що вашу творчість можна розглядати поетапно? Художнє оформлення, дизайн книжок, творчі пошуки та експерименти з різними матеріалами і формами? Могли б ви також розповісти про роботу над ілюструванням книг В. Левіна “Історія про Джонатана Біла” (К .: “Artist’s book” 2017) і Г. Фальковича “Шалахмонеси”. К .: “Дух і Літера”, 2016)?

– Розглядати поетапно “мою творчість” важко… Школа, яку я сприйняв від Олександра Агафонова, постулює необхідність одночасного руху в усіх напрямках: живопис, скульптура, графіка, абстрактне, конкретне – все разом, тоді є шанс уникнути головної біди багатьох художників – одноплановости, відсутности “об’ємного розуміння”. Так я і намагаюся рухатися. Можливо, тому в мистецтві я роблю завжди не те, що від мене очікують, але це, звичайно, перевершує всі очікування. Це нагадує те, як рухався в мистецтві Пікассо. Його шлях складно розглядати як рух по прямій, і вже, тим більше, не як пошуки з метою ШУКАТИ СЕБЕ. У різноманітних періодах свого життя він завжди був собою. Щось таке і в мене (посміхається. – Ред.).

Зустріч з поезією Григорія Фальковича абсолютно мене переформатувала, здійснила в мені “гуманістичну революцію”. “Тема любови” вийшла на перший план. Можливо через це книжка “ШАЛАХМОНЕСИ” взяла безліч призів. Серед них “Книга року 2016” і Президентська премія. Ця робота – освідчення в коханні до середньовічного мистецтва взагалі і книжкової культури зокрема.

(Повністю книжку можна побачити тут)

А робота над виданням “Історії про Джонатана Біла” прекрасного поета Вадима Левіна для мене стала освідченням у коханні до книжкових стародруків. Це повністю авторське видання, надруковане на офортному верстаті з дерев’яних форм кількістю 50 примірників. Кожен екземпляр на тильній стороні обкладинки забезпечений унікальною гравюрою, яка не повторюється в инших 49-ти примірниках. І “Шалахмонеси” і “Джонатана Білла” об’єднує особливий підхід до ілюстрації. Моє оформлення не стільки ілюструє сюжет вірша, скільки СВІТ, який стоїть за цим сюжетом.

“Історія про Джонатана Біла”, текст Вадима Левіна, ілюстрації Пінхаса Фішеля. Ролик створений Дариною Карпенко для персональної виставки Пінхаса Фішеля “Джонатан Біл” Book chellinge. Ґалерея “Дукат” 2017. (Повністю книжку можна побачити тут)

– Зараз, наприклад, я бачу, що ви в період карантину звернулися до прийомів класичного живопису і малюнка. Ваші осінні пейзажі Чернігівщини досить поетичні, ви використовуєте легкі пастельні тони. А малюнки за майстерністю зображення я б порівняла з рєпінськими. А що впливає на ваші творчі пошуки: прочитані книжки, переглянуті кінофільми, спілкування з друзями, досвід майстрів минулого або все разом?

– Щоб висловлювати якісь важливі внутрішні, духовні речі (вже вибачте за пишномовність), потрібно бути впевненим у власній адекватності та чесності. Але ж як можна бути впевненим, що точно висловлюєш “невидиме”, коли не можеш намалювати дерево, яке стоїть перед тобою? Тому я періодично повертаюся до реалістичного малювання і живопису.
На цю тему у мене є подкаст.
А щодо впливів… Як правило, головним чином впливають абсолютно випадкові події. Скажімо, серії “Пристрасті навколо єдинорога” дав початок випадок, коли я став свідком огидної жіночої телефонної лайки. Саме ця мерзенна лайка парадоксально поєднала мої захоплення єврейською різьбленою картинкою – рейзеле, і давнє бажання взяти участь в традиції розписів клавесинів.

Взагалі, коли вдається увійти в активний творчий стан – джерелом надхнення, дійсно, стає все.


– Яку роботу або творчий цикл мрієте створити найближчими роками?

– У мене є завислий проєкт “Принцип зникнення першого”, який планувався до здійснення ще на початку 2020 року. Це формалістичний проєкт, побудований навколо відкритої мною парадоксальної геометричної послідовности. Роботи будуть виконані в стилістиці світлової реклами і плакату. Давно мав бажання попрацювати з “мертвими” матеріалами: оргсклом, пластмасою, аракалом.
Крім того, є розпочатий проєкт із вигнутими, немов під впливом часу, дошками, втім, не буду розбовкувати…

– Коли плануєте нову виставку?
– Не знаю, поки що я насолоджуюся красою Чернігівщини…

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавець, письменниця, член НСТДУ

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *