Що не так з Великим державним гербом?

У 90-ті працювала в парламентському «Голосі України» завідуючою відділом історії України. Тому була координатором, ініціатором, провідником багатьох дискусій з дражливих питань, які сьогодні здаються смішними і неважливими, а тоді сприймалися як національна катастрофа. Як писати – «в Україні» чи «на Україні»? Як звертатися – по пролетарському «товаришу» чи буржуазному «пане»? Вам смішно, а тоді ледь не доходило до бойових дій.

З дня в день я публікувала історичні матеріали про Крим, про історичні і культурні зв’язки українців і кримських татар. Перші публікації про т.з. возз’єднання чи приєднання, Мазепу, дочок Ярослава Мудрого, Голодомор, ОУН-УПА…

Коли нещодавно у «Голосі України» косо-криво, наскрізь фальшиво, аналізуючи мою поетичну книгу, журналістка ущипливо зауважила, що час був романтичний, тож і поставили на відділ історії романтичну поетесу, я розгнівалася. Що написали, не читаючи, про мою книгу – Бог їм суддя, а те, що саме по історичних публікаціях «Голосу України» тоді викладали у вузах, що в них була гостра потреба, бо в історичній науці були суцільні вирви, навіть не білі плями, не знали. І зовсім не петрали, яку роль відіграли публікації в «Голосі» на прийняття державних символів – гімну, герба і прапора. Бо основним моїм завданням тоді була дискусія саме на ці теми.

І я пам’ятаю всі перепитії, підводні течії, прив’язні ремені, які були задіяні тоді. Не хочу називати імена тих патріотів, які наполягали на малиновому кольорі державного прапора. І коли я їм говорила, що тканини мають здатність вигоряти і ми в результаті знову житимемо під червоними стягами, вимоченими в буряку, огризалися, що на святе діло не шкода грошей, щоб десь закупити якісний малиновий. Та нащо? – кипіла я, – Такі повсюдно стоять у червоних ленінських кімнатах. В акурат малинові, ще й з дорогого оксамиту.

Сьогодні непосвяченим важко збагнути, яких зусиль, яких нервів і витримки потрібно було, аби довести абсурдність прийняття червоно-синьо-жовтого прапора, як державного. Цю ідею тоді безумовно підтримували комуністи і навіть частина Народної ради. Приходили поважні науковці, академіки, дзвонили, скаржилися на мене, писали доноси. Відбилися від триколору, відбилися від чорного та не змогли нікого переконати, що затверджені кольори не в тому порядку. До цього часу точаться дискусії про перевернутий прапор. До сьогодні це питання резонує в суспільстві.

Важко далося і питання державного гімну. Це ще довша історія. Бо проблема, зауважена тоді, донині не зникла.

Та найскладнішою виявилася історія з узаконенням державного герба.

Десь в той час знервований Єльцин консультувався з академіком Д. Ліхачовим чи не можна якось присвоїти княжий герб Київської Русі Москвою і як це зробити. Ліхачов вважав це політичною авантюрою, бо Русь таки Київська, а Москва завжди користувалася нав’язаним Софією Палеолог візантійським двоголовим орлом. Єльцин відступив та одразу на майбутній український державний герб пішли інформаційні атаки з його дискредитації. Знайшли серед старих гербів російських міст зображення якоїсь бідолашної пташки, що падала вниз і оголосили її яструбом тож проголосили український Тризуб нащадком тої дурної курки. Таким чином змиваючи глибинний сакральний зміст закладений у ньому. Ця байка гуляє й досі і на неї купляються й нині наші дослідники.

Між тим, ще тоді було досліджено, що в геральдиці образ птаха, який летить вниз – повна нісенітниця. Геральдика в світі розвивається за своїми чіткими законами. Я тоді мала справу з сотнями рукописів відомих вчених – наших і зарубіжних щодо цього питання. Дискусія була настільки бурхливою, що привернула увагу геральдистів чи не з усього світу.

Звісно, основну свою увагу я зосередила на діяльності геніального Георгія Нарбута, який зовсім не випадково став творцем державних символів УНР, власне великого герба при гетьману Скоропадському. Він був чудовим знавцем українського стародавнього мистецтва та геральдики, виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював Малоросійський Гербовник (Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського, 1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915). Щоліта приїздив в Україну до Глухова, де вивчав пам’ятки української старовини.

Свій герб Нарбут підписав так: «Мазепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець» (1912). У березні 1917 переїхав до Києва. Створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів, гральних карт. Розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. У вересні 1917 став професором графіки новоствореної Української Академії Мистецтв, а з грудня 1917 (за іншими даними, з лютого 1918) — її ректором. В цей період виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв банкноти, грамоти, листівки.
Опрацював проекти Державного Герба і Печатки Української держави.

18 липня 1918 гетьман Павло Скоропадський затвердив створену Нарбутом малу Державну печатку — зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський Тризуб.

Власне таким шляхом у 90-ті пропонували піти і творці нової сучасної державної геральдики. Та і нині нічого нового нам і не пропонують. Хіба, що додалася інша філософія – Тризуб тепер утримують дві частини України – галицький лев і запорозький козак. Або архангел Михаїл і той же лев, значення якого одразу й не зчитується. А козак чомусь завис угорі, та то таке. Либонь характерник. Це вже зовсім інший погляд. Ц

ікаво, але не буду заглиблюватися, бо в першому випадку проголошується єдність, а фактично визнається поділ, в другому – Михаїл, звісно, святий, та ще невідомо як складуться у нього стосунки з нашим древнім Тризубом. Релігійних конфесій у нас чимало.

Чому ж тоді у 90-ті не пройшла ідея з великим гербом? Єдиним фронтом виступили проти національні демократи. Був активний спротив української інтелігенції. Прийняли компромісне рішення – узаконили малий герб, а ідею з великим відклали у довгий ящик, щоб через тридцять років знову повернутися до нарбутівських напрацювань.

Що не так з Великим державним гербом?

Нарбут геніальний.

Але Нарбут, геніальний, освічений, прославлений Нарбут помилився.

Я ще тоді, досліджуючи його творчу спадщину збагнула, що протягом усієї свої кар’єри він мав справу з так званими описовими, текстуальними гербами, широко розповсюдженими у світі, призначення яких було чітко означити їх володаря, родовід, становище, маєтність тощо.

Вершники, коні, птахи, здебільшого орли, звірі, здебільшого леви, мечі. Іноді солярні знаки. Державна корона, як безумовний атрибут завершеної державності. Тому ті, що активно критикують проект українського герба за його недолугість, геть не мають рації. Він створений за чіткими геральдичними законами, прийнятими у світі. І він вигідно вирізняється від багатьох інших гербів.

Проблема в іншому.

Тризуб належить до зовсім іншого виміру. Це не символ, не означення власника, це державний оберіг, він належить до сакральних символів, таких як зірка Давида, солярна свастика, зірка, петля Мебіуса, тощо і він має неабияку потугу і силу, яку на собі відчуваємо, навіть не усвідомлюючи цього. Принаймні, з часу його ухвалення, я ніколи і ніде ні від кого не чула бодай якогось неприйняття. Московитське шипіння –«тризубец» не рахується. Новий-старий герб полюбили, в нього вдивляються, його шанують незалежно від політичних поглядів.

Та є проблема, яку відчувають усі – Тризуб могутній, крилатий, але нестійкий. Нарбут спершу геніально вирішив цю проблему в одному зі своїх варіантів, використавши елементи з народної української символіки. Рослинна в’язь з дерева життя надала Тризубу чудового обрамлення і завершення. Зауважу, що на мій погляд стародавні українські символи з наших рушників, глечиків, сорочок, витинанок, тканок, писанок з того самого світу, що і Тризуб. Дерево життя, міфічні птахи, рунічні знаки. Вони однієї крові та для їхнього поєднання потрібен інший погляд, інша філософія, інша культура.

Нинішні творці великого герба пішли шляхом «щоб не гірше як в людей». Але Тризуб в такому обрамленні втрачає свою потугу. Інтуїтивно це відчувають усі, критикують за якісь промахи,не ту концепцію, та справа зовсім не в цьому. Тризуб із світу зовсім інших енергій інших, глибших сфер.

Якось я побачила у старовинній книзі одного тібетського монаха дуже нечіткий образ трилисника, врай подібного своїми обрисами на наш Тризуб. І прочитала, що цей символ належить народу роси, що він може надовго зникати, навіть на тисячоліття, але він відроджується і знову починає животворити. Далі було пророцтво про народ роси. Дуже красиве пророцтво про плем’я, яке багато страждатиме, але стане могутнім і процвітаючим… Не буду продовжувати, аби ні собі ні вам не краяти серця.

Повернуся до Тризуба. Що ж закладено у цих плавних, неймовірної краси лініях? Трисутність, триєдність, тривимірність? Сотні, якщо не тисячі гіпотез, досліджень. Він вабить своєю простотою і таємничістю. І головне, що кожен інтуїтивно, якоюсь древньою пам’яттю його пригадує, впізнає. Тому така увага, настороженість до його подальшої долі.

Сьогодні перед нашими депутатами непросте завдання. Треба вирішувати. Голосувати. Та час простих рішень сплив. Від вас залежить чи матимемо ми красиву кольорову етикетку чи потужній оберіг, який дасть нам силу на подальший поступ.

Наталія Дзюбенко-Мейс

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах пандемії та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *