Російськомовні люди в принципі не здатні розуміти українську “автоматично”

Зізнаюсь, в мене складні стосунки з російською мовою. Не те, щоб я її вважала своєю, але для людини, яка двадцять років свого життя провела в Донецьку, все ж таки я сприймаю російську мову не зовсім як “чужу” в якомусь такому повсякденному сенсі цього слова. Навіть попри всі символічні сенси і конотації, якими вона наділена як “мова ворога”.

Принагідно скажу, що в Донецьк я приїхала з мого рідного Тернополя ще на початку 1990-х для того, щоб вчитися на історичному факультеті Донецького університету. Нас було там декілька таких сміливців, які навіть певною мірою бачили в цьому свою місію – допомагати українізувати Донбас. Звичайно, для цього треба було говорити по-українськи в повністю російськомовному місті, де багато людей на той час ненавиділи Україну, тому що думали, що це вона привела їх до бідності.

В мене була однокурсниця Марійка. Не те, щоб ми сильно дружили, але вона завжди викликала в мене якесь таке тихе захоплення силою свого характеру і впевненістю в собі. Це було саме те, чого мені завжди не вистачало. Так от, вона дійсно говорила по-українськи завжди. Навіть, я б сказала, трохи демонстративно. І гарно. Зараз я думаю, що вона поводила себе як справжня представниця титульної нації. Мені ніколи цього не вдавалося, хоча я старалась з усіх сил.
Більшість моїх друзів були російськомовні. Я часто стикалась із тим, що вони не розуміють якихось нюансів, які я намагалась їм донести укранською. Для прикладу, одного разу в мене була розмова з одним молодим чоловіком, який наприкінці чомусь посміхнувся до мене. Я його запитала:
– Чому ви уміхаєтесь?

А він відповів:
– Ну, почему усмехаюсь? Я улыбаюсь…

Таких ситуацій було море. Десь я намагалась наблизити свою українську до їхньої російської, щоб бути зрозумілішою. Взагалі це напевне було якесь чисто інтуїтивне бажання пристосуватися до середовища, мімікрувати, стати або хоча б здаватися “своєю”, але при цьому важливо було також зберегти свою україномовну ідентичність. Це не було легке завдання. Я протрималась десь років п’ятнадцять з більшим чи меншим успіхом, поразками і рефлексіями, живучи в постійному напруженні, з почуттями провини і відчуженості одночасно. За багато років я все-таки відчула себе значною мірою зрусифікованою. Принаймні достатньо, щоб моя вимова викликала іронію у високомірних львів’ян (пробачте, але львів’яни таки завжди були високомірні до російськомовних), але і не достатньо, щоб донеччани вважали мене своєю.

Якось так.

На разі був і інший бік справи.

За весь той час я зрозуміла, що російськомовні люди в принципі не здатні розуміти українську “автоматично”, як мене вчили колись вдома, в західній Україні. І вже тим більше вони не можуть автоматично перейти на українську. Тому задача українізації України, так би мовити, не може ставитися так, щоб раптом “річуше” заборонити цим людям говорити російською, хоча в нас завжди є охочі саме таким чином ставити це питання. По-перше, це неможливо. А по-друге, крім опору і саботажу це все одно нічого не викличе. Натомість корисно було б системно і послідовно полегшувати людям перехід на українську, який вони мають здійснити самостійно і осмислено. Так, це має бути саме мовне навернення у повному сенсі, який має слово “навернення” (якщо хтось стикався з цим поняттям, скажімо, в релігійному контексті). І політика сприяння цьому наверненню має бути позитивною, цікавою і навіть радісною, чимось схожою тренінг з формування корпоративної культури тільки в межах цілої нації.

Десь у 2000 році я близько року працювала в Донецькому міському виконкомі. Напевне, це прозвучить дивно, але одного разу нам доручили надати пропозиції, як підвищити рівень володіння українською працівників виконкому. Серед тих пропозицій, які я тоді сформулювала (а їх було напевне з десять), чітко пам’ятаю три:
1) забепечити працівників виконкому російсько-українськими і українсько-російськими словниками;
2) проводити щорічне підвищення кваліфікації працівників на курсах української мови;
3) регулярно проводити у виконкомі “тижні української мови”.

Не думаю, що ці пропозиції колись були втілені в життя. На жаль, мовна політика в нас надто часто була предметом спекуляцій і політичних гасел, тоді як за умови здорового і розумного прагматизму вона могла б бути зовсім іншою. Менш скандальною і більш цілеспрямованою.

З часу коли почалась велика війна, певний час можна було спостерігати, як все більше українців переходить на українську. Зараз, коли вже минув рік і наші люди трохи заспокоїлись, багато повертаються до своєї звичної російської так, ніби нічого не відбувається. На жаль, цей факт треба констатувати. Зате є і чимало тих, хто таки перейшли на українську свідомо і повністю. Думаю, цей процес зайняв у них значно більше часу і зусиль, ніж готові були б визнати апологети швидкої українізації.

Щоправда, тепер питання набуло нового морального відтінку. Війна показує, наскільки несправедливо стверджувати, що російська мова українців є тільки “мовою ворога”. Вона все ще є мовою багатьох українців, які від цього не перестають бути українцями. В мене назавжди закарбувався у пам’яті образ нашого воїна, який сидячи в брудному окопі і методично заряджаючи зброю, чистісінькою російською раціонально пояснював, чому він покинув свій бізнес і пішов захищати країну (відео поширювалося в соцмережах). Це не одиничні випадки. Я люблю цих людей, і я вдячна їм за те, що вони захищають моє життя. І мені на правду не так вже й важливо, якою мовою вони розмовляють, коли головне – щоб у них була зброя і було здоров’я. Щоб вони залишались живими.

І все ж таки стратегічно перехід на українську є дуже бажаним для нашої держави. Перш за все, для консолідації суспільства, хоча й не тільки для цього. Думаю, мовне навернення буде відбуватися і надалі, але, як і будь-яке інше навернення, воно не може бути одностайним і швидким. Щоб його пришвидшити, суспільство має полегшувати його морально та інституційно. Без насильства, але послідовно і орієнтуючись на довгострокову перспективу. Це як масове “хрещення”, але не треба проводити його вогнем і мечем. Краще чимось на зразок євангелізаційних концертів, проповідей, мистецтва і всього такого, що буде зміцнювати відчуття спільноти.

Словом, я думаю, що тижні української мови для нас все ще актуальні.

Олена Панич