Візії

Перше Речення

Перед вами ідеальний перший абзац оповідання. Його потрібно вивчати на курсах літературної майстерності, й то – сьогодні вивчати, хоча твір цей писано не пізніше 1905-го року. Хто раніш не читав, глипніть, спробуйте вгадати авторство, й повертайтеся, бо я замірився простими словами частково пояснити цю красу, недосяжну для багатьох сучасних авторів/ок.

Чому я так категорично почав про літературні курси, хоча не є їх знавцем? Бо видавництво Pabulum недавно випустило збірку оповідань випускників Litosvita за 10 років її роботи, й у більшині своїй (а там 20 текстів) книжка демонструє, що про те, як почати оповідь, лектори навряд згадували бодай раз, навіть і впродовж річної програми навчання. А якщо й згадували…

Сучасні книжки-порадники з письменства, що ниньки на полицях книгарень, як-от “”Не музи, а м’язи” Марії Титаренко чи “Як писати про війну” Рона Кеппса, присвячують старту прозового твору по розділу. Наводять приклади знаменитих перших речень і абзаців світової літератури. Але їхні огляди надто загальні. Щось типу “ми не знаємо як, але воно класно спрацювало”. Й у них не згадано таких стартів, які я покажу.

Отже, цей перший абзац оповідання Богдана Лепкого (1872 – 1941) потребує годин двох розбору. Ми з вами на час не багаті, тож обмежуся першим – прекрасним – реченням звідти. Намагатимуся, до того ж, побути кусливим: використаю підхід Майка Йогансена, чий порадник “Як будується оповідання” (1928) теж видавав Pabulum. Йогансен пробував навчати українців письмацького ремесла, посилаючись на приклади структури західної малої прози, зокрема. Гляньмо, чи пасують такі порівняння Лепкому й чи досі виглядають стилістично актуальними.

“Кури піяли на північ, як Мотря вертала від ворожки”.

Це перше речення (далі – ПР) Лепкого зручно розглядати вкупі з двома пізнішими американськими ПР, що я їх уже колись нахвалював, але туманно. Коли вони поруч, краще видно, наскільки блискуче вони виконують три функції, що їх назвімо по-своєму (Йогансен і таке нам дозволив): економія, “внутрішньокадровий монтаж”, інтрига. Поміркуємо, чим воно все може бути вигідне. Ось ці американські ПР.

Гаролд Лемб, Хлит (1917):
“Коли опівденне сонце пробилося крізь хмари й упало на шаблю на його коліні, Хлит зміркував, що вже час поїсти”.

Зілія Бішоп, Говард Лавкрафт, Пасма Медузи (мабуть, 1930):
“Шлях до Кейп-Жирардо пролягав незнайомою місцевістю, і, коли промені призахідного сонця набули казкового густо-золотистого відтінку, я збагнув, що треба питати дорогу, інакше мені не дібратися в місто до ночі”.

Ви могли помітити, що в жодному з трьох ПР автори не пишуть просто: “опівдні”, “ввечері” чи “опівночі”, їм багнеться складніших конструкцій. Чому ж тоді я про якусь “економію”?

Найкраще це видно в Лемба. “Сонце” йому дозволяє воднораз назвати час, згадати погоду й дістатися “шаблі”. Погодні умови будуть основною перепоною в пригоді, про яку йтиметься далі, й перепона б це була незначна, якби не дедлайн – захід сонця. Одного слова “шабля” досить, щоби попередньо схарактеризувати персонажа й налаштувати нас на історичний антураж. От скільки всього сонячні промені в Лемба охопили, хоча, здавалося б, речення майже ні про що. А ще ж сонце – лише у підрядній обставинній частині ПР. Те, що герой вирішив поїсти, це вже початок його докладнішої характеристики, адже тут, як виявиться далі, мова про пізній (і вельми спартанський) сніданок, тобто – про аскетизм воїна.

Але в Лемба немає “інтриги”. Вирішив герой поїсти? Ну й добре, проминаймо.

Бішоп і Лавкрафт роблять дещо інак, щоправда їм доводиться витратити більше слів. “Шлях” “незнайомою місцевістю” – це вже повноцінний квест. Вечоріє – це надходить дедлайн, ситуація загострюється. “Треба питати дорогу” – це виклик.
Чому про промені в них так докладно? В оригіналі світло стає “half-dreamlike”, а таке визначення пасує всій подальшій історії. Ми не вловили, проте ще у ПР герой увіходить до “іншого світу”, світу своєї пригоди.

В ПР Бішоп і Лавкрафта чітко помітне те, на чому чи не найбільше фокусувався Йогансен, говорячи про будову оповідання, – структурну й психологічну мотивацію. За Йогансеном, мотивація – це “обґрунтування певної послідовності подій… їх упричинення чи то управдоподібнення”. Але нам з вами йдеться також про мотивацію до подальшого читання – після ПР та завдяки ПР. Якщо вас особисто не захоплюють початкові проблеми героя “Пасом Медузи”, ви все одно в змозі оцінити магнетичність авторської манери – у порівнянні. Приміром, ПР зі старшого майже на століття оповідання Проспера Меріме “Венера Ійська” (так у перекладі від вид-ва Небо, деінде стрінете “Венера Ілльська”):
“Я подолав останній схил Канігу і, хоча сонце вже сіло, зміг розгледіти у долині будинки містечка Ій, до якого прямував”.

Дуже схожий квест, але його вже пройдено. Напруга, так би мовити, розсмокталася сама собою. В Меріме об’єктивно нудніший початок. Втім тут є подорож, іще й не зовсім завершена, – це таки певна приваба.

У “Не музах, а м’язах” Марія Титаренко згадує настанову Вільяма Фолкнера, мовляв, ПР треба писати так, щоб людям хотілося прочитати друге (цікаво, що сам Фолкнер такого частіше геть не вмів). І коли я кажу про ПР, що воно “нудне”, маю на увазі, що воно слабо “рекламує” наступні речення.

Можна зазирнути й до не такого давнього автора, як Меріме. Олекса Слісаренко (1891-1937) дуже часто хизувався хистом у своїх ПР. У нього є багато чарівних. Але вони доволі самодостатні зазвичай. Чи то пак – “рекламують” виключно стиль, не історію. В оповіданні “Позолочене оливо” він теж змальовує певний квест у ПР (реченні вкрай простому, коли порівняти з багатьма іншими в автора):
“Третій день він топче виткі дороги Волині, а спереду ще багато днів, насичених тисячами несподіванок і прикростей…”

Особливої тут інтриги не прозирає.

А тепер нарешті наш любий Лепкий і його лепський початок оповіді. Й теперки ми нарешті про “внутрішньокадровий монтаж” (перепрошую за кіношний термін, але в цьому випадку спокуса надто сильна). Якщо в Лемба сонячні промені одразу почали висвітлювати сюжетні обставини й портрет героя (“Структурна мотивація!” – кричить Йогансен з місця), то в Лепкого “кури” не лише сповіщають час, а й присутністю своєю дають перший шкіц місця дії, перші декорації. Характер героїні починає вгадуватися з того, звідки й коли вона “вертає”. Але…

Але насиченість цих ПР, лаконізм і “монтаж”, який дозволяє охопити кілька рівнів оповіді враз, не є самоціллю, звісно. Будь-який роман, мабуть, можна увіпхати було би до одного речення, а такого абсурду письмак не прагне. Лепкий, Лемб, Лавкрафт&Бішоп – дають так багато на такому малому відтинку, щоб якомога швидше поселити читача в тексті й пустити його потрібною траєкторією. Спосіб “монтажу”, до якого вдаються Лепкий і Лемб, можна виокремити за підпомоги ще одного порівняння. Золотим “монтажистом” у мистецтві побудови перших речень часто бував Амброуз Бірс (1842-1913). Найперше нам потрібне ПР його “Вершника у небі”:
“Восени 1861 року одного сонячного пообіддя у лавровому гайку край дороги в Західній Вірджинії лежав солдат”.

Це дуже хитрий початок. Вказаний час дії – це час Громадянської війни в США, місце дії, з урахуванням цього факту, дає нам достатньо передумов для очікування конфлікту. Але не це краса. Краса – в іншому.

Класична проза дуже часто починається оглядом місця дії з висоти пташиного лету. Якщо читати багато класичної малої прози поспіль, ця особливість може остогиднути. Але Бірс не літає, скануючи ландшафт, абощо. Він падає метеоритом. Ось ви ледь не всю планету бачите, ось бачите регіон, ось уже конкретна місцина, наша сцена, а ось і герой, і те, що герой робить. І це все вмить. “Лежав солдат” – але ж ясно, що це про солдата лише початок. У нас немає вибору, ми на цій шаленій Бірсовій швидкості влітаємо у речення наступне.

Бірс дуже уподобав цей прийом саме для ПР. Сампочаток “Жорстокої сутички”:
“Восени 1861 року в самому серці лісів Західної Вірджинії самотньо сидів уночі чоловік”.

Бірсове захоплення прийомом зрозуміти можна. Скажімо, Вашингтон Ірвінг раніше як починав? Він нібито перед нами довго розкладав шахівницю, розставляв шахи, бурмочучи чогось жартівливого, щоб ми не заснули в очікуванні гри… А Бірс починає рівно з того, як гравець упевнено опускає руку й береться за фігуру.

Відмовляючись прощатися з улюбленим підходом, Бірс удається й до “оголення прийому”, як це Йогансен українською назве. Це перші три речення Бірсового “Пересмішника”:
“Час дії – погожий недільний пополудень ранньої осені 1861 року. Місце дії – лісові нетрі в горах на південному заході Вірджинії. Вільям Ґрейрок, рядовий федеральної армії, вигідно всівся під великою сосною, спершись на стовбур, випроставши ноги й поклавши рушницю на колінах”.

Драйв уже не той, еге? Але таблички “Час дії” та “Місце дії” мають на меті нас ненадовго затримати. Мовляв, почекайте, я швидко розкладу необхідне – й починатимемо. Бірс відчував потребу хапати читацьку увагу першими ж словами. Коли писав про цивільних, улюблений прийом теж допомагав. Час і місце дії в такому разі не могли самі собою створити напругу, тож Бірс користав з цієї їхньої неспроможності: залишав їх відтіняти напругостворювальну роботу іншого елемента. Це от ПР зі “Сторожа покійника”:
“В одній із горішніх кімнат занедбаного будинку, який стоїть у частині Сан-Франциско, відомій під назвою Північний Берег, лежав накритий простирадлом труп”.

Бачте, як Бірсові залежало на швидкості масштабування, коли починав розповідати. Тепер має бути зрозуміло, навіщо сонячні промені рухаються в Лемба саме так, від згадки пори – крізь хмари – до шаблі, з якою вигулькує перед нами герой. Лемб, як відомо, був затятим тенісистом, тож ви вже здогадуєтеся, яким робом він намагається вас транспортувати до світу пригоди.

Бірсове зближення до трупа (в останньому прикладі) можна розглянути ще і як спробу шокувати останнім сегментом фрази. Наші автори теж подеколи так уміли “наближатися”. До прикладу, ПР “Талісмана” Мирослава Капія (1888 – 1949):
“Це діялося в той соняшний день листопадовий, коли на вежах львівських будинків маяли жовто-блакитні прапори, а на вулицях струйками плила кров – тепла ще, червона…”

Ясно, що ефектність такої структури, зі сюрпризом наприкінці, ніколи не померкне. Дехто з-поміж англомовних менторів наводив у приклад ПР з гумористичного (якщо я правильно зрозумів) роману такої собі Енн Р. Аллен (2011). Там приблизно таке:
“У вагоні метро було так глітно, що я не могла сказати, хто зі спітнілих чоловіків, що тиснули на мене, був прикріплений до руки, яка зараз повзла по моєму стегну”.

Й “монтаж” тут, еге? Наближення.

Гаразд. Навіть без “шок-ефекту”, а просто порівняно стрімко, наші також уміли, як це у ПР оповідання “Де правда?” Михайла Яцкова (1873-1961):
“В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гробман”.

У Яцкова (відомого з-посеред інших знайомців Лепкого своїм взоруванням на західну літературу) трохи менший розмах за Бірсів, правда? Власне, в нього там увесь перший абзац – це перелік тривіальнощів, рутини, що тримається купи й чіпляється до нас реп’яхом головно завдяки ледве вловній нотці сарказму оповідачевого. О, цей момент був би важливим для випускників Litosvita, бо вони люблять писати про речі банальні, але літосвітяни, мабуть, приховали лайфгак від неофітів.

Досі я говорив про таку лаконічність, яка дозволяє автор(к)ам непомітно наситити речення істотною кількістю інформації.

Західні ментори іноді демонструють на приклад такої вмілості ПР Флемінгового “Ґолдфінґера”. Це влучне, але нам не поміжне. Не та стичність, як би раніше сказали. Ми ряхнемося в іншому керунку.

Подеколи цих пожиточних письмацьких здобутків – насиченості й лаконізму – годі розпізнати за першого прочитання. Едґар По (і Яцків без нього не міг, і Йогансен посилається на нього) у пародійному, сатиричному й на той час узагалі навсібіч задирливому “Королі Чумі” конструює кумедні у своїй “старосвітщині” багатоповерхові речення. Та не слід його багатоповерхове ПР поверхово розуміти.

“Однієї жовтневої ночі, ближче до її середини, під час шляхетного владарювання Едварда Третього двоє моряків із команди “Гультіпаки” – торгової шхуни, що курсувала між Слейсом і Темзою, а тоді саме стояла на якорі – з превеликим зачудуванням виявили, що сидять у пивниці броварні при лондонській парафії Святого Андрея; за вивіску цій пивниці правило зображення “Веселого морячка”.

Стиль ПР у По готує нас до манери подальшого гумору, але “багатоповерховість” речення, дистанціювання автора-книжника від героїв, що дозволяє поблажливо-іронічну інтонацію, контраст між тоном і подіями, це все – не єдина мета. Заки жарти жартуються, зміст робить роботу.

Опівнічний час натякає на подальшу чортівню. За “владарювання Едварда Третього” Англією пройшли аж чотири епідемії чуми. Шхуна важлива, бо саме вона буде порятунком наприкінці (в мене процитовано з перекладу Остапа Українця; в Олександра Мокровольського шхуна зветься “Воля вільна”; в оригіналі – “Free and Easy”; й воно римується: як втрапили герої до пригоди, так і вирятувалися з неї). Важливе й пияцтво, позаяк саме хмільна голова завадить героям зупинитися вчас, не вломитися до моторошного району міста (“Психологічна мотивація!” – рветься з місця Йогансен). І назва наливайки доречна вже тут, адже її буде згадано не раз із різних приводів далі. Це лаконічність, хоч так одразу й не подумати.

Та коли я кажу, що Лепкий не міг викинути кілька своїх перших абзаців і просто написати: “Опівночі Мотря вернула домів від ворожки”, – я не закликаю легковажити такі прості – на позір – ПР. “Насиченість” теж трапляється різна.
У Тоніно Ґверра (1920-2012) є річ, що зветься “Ромашки”. І таке там простувате (нібито) ПР:
“Кілька годин тому він приїхав у свій заміський будинок”.

Начебто ж, ніц такого немає, про що я вище розводився. Але цей твір складається з одного абзаца. З тринадцяти речень. І перші два – отак невимушено – сповна пояснюють, чому герой раніше міг не завважити того явища, яке сьогодні йому в око впало, і які обставини дозволили йому провести мінірозслідування.

“Монтаж” Лепкого працює теж не лише з простором, а й дає передісторію. “Ніч” плюс “ворожка” – ще не навіюють горору (ну, теревенили, засиділися жінки допізна, хто його зна…), проте вже натяк на горор є. І це враження посилить друге речення (й кожне наступне в цьому абзаці докладеться; наганятеме дедалі більшого перепуду). ПР у Лепкого покладається на речення наступне, але – не тією ж мірою, як знамените ПР “Стороннього” Альбера Камю.

Обіцянка загадкової [перед]історії з першого речення – звична для старої школи річ, така ж набридлива, як ті промови екскурсоводів з уявного вертольота. Втім, завуальовані обіцянки не втрачають шарму.

Здавна фанати саги про Відьмака водять хороводи довкола ПР першого про Відьмака оповідання (1986):
“Потім казали, що чоловік той прийшов у місто з півночі, через браму Линварів”.

Сапковському дуже з цим ПР пощастило. Не факт, що якесь інакше набуло би культового статусу. Кажу про фортуну, а не розрахунок, не лише тому, що циклу на той момент автор не планував, а головно через те, що більше вдалих ПР у нього не траплялося, опріч ПР “Меншого зла”.

Ні, я не утнув безпардонного “скіць” від класики до новішої “попси”. Сапковський у своєму ПР далеко не новатор. Позирніть на ПР “У колі руїн” (1940) Борхеса, літератора, який уважно читав По та Бірса:
“Ніхто не бачив, як він приплив у непроникній темряві ночі; ніхто не бачив, як бамбуковий човен поринав у священне болото, але через кілька днів усі вже знали, що цей мовчазний чоловік прибув з півдня…”

Це не все речення, та основну частину я дав. У Сапковського те саме, лише в нього екшен, і йому не потрібні речення у три обіймища.

І подивіть, що поляк робить там у себе. Він забігає наперед, аби надати значущості прибуттю героя до міста. Натякає, що подальші події зробилися вартими обговорень. (Англомовні порадники, розповідаючи, як робити killer opening line, згадують про таке забігання наперед, називаючи серед great examples хіба ПР Маркесових “Ста років самотності”.)
Плюс, тут заховано прийом, найкраще відомий любителям піджанру “крутий детектив”: не автор береться нахвалювати героя, який той крутий, а статисти. ПР оповідання “Менше зло” теж можна так розуміти.

“Як завжди, першими його помітили діти й коти”.

Є загадкова характеристика-передісторія. Героя ще не названо ніяк, а вже перед ним червона доріжка. Він особливий, і це можуть засвідчити діти й коти.

До речі, здатність “крутого детективу” читатися легко і просто (просто – заки сам не спробуєш, як воно пишеться) склалася традиція пояснювати впливом Гемінґвеєвої стилістики. Кривлюся щоразу, коли це стрічаю. Як говориться у “Пасмах медузи”: “мистецтво творить само себе, і цей шедевр з’явився б на світ у будь-якому випадку”. Гемінґвей – таке саме дитя вже наявних на той час тенденцій, як і Дешілл Гемметт. Утім, розмови це не зовсім пусті. Славетну американську лапідарність тієї епохи видно в ПР Гемінґвеєвого “Недовгого щастя Френсіса Мекомбера” (1936; у мене під рукою переклад старий, не ВСЛ-івський):
“Був уже час обідати, і всі троє сиділи під подвійним зеленим тентом їдальні, вдаючи, ніби нічого не сталося”.

Тут і пояснювати не конче. Час дії, бачте, знов усе скріпив і вмотивував. А загадкова передісторія вийшла на сам край сцени хвостом перед нами крутити. “Ніби нічого не сталося”. Будь-що там сталося, а ми тепер стежимо за подальшими тривіальними розмовами підозріливо, в передчутті “бада-бум”.

І справді: Гемінґвей протягом усього оповідання роздуватиме африканського слона з одненького конфузу, й наприкінці “бада-бум” таки станеться.

У ПР його маніпуляція просто чудовезна, проте – неприкрита майже. Це теж заявка, подібна за суттю до назви одної книжки Слави Світової – “Зараз щось як розкажу!”

Оформити таку обціянку, вже я казав, можна по-різному. Навіть не вмикаючи режим drama queen, як от у Брета Гарта це в ПР “Сільвестрового малюка” (перша половина 1870-х):
“Уперше він появив мені всю свою чарівну потішність в одному маленькому селищі каліфорнійської Сьєрри”.

А можна так випустити персонажів, що самі їхні кроки обіцятимуть вам небуденну історію. Батько “крутого детективу” Дешілл Геммет починав свій останній роман, “Худий” (1933 – скорочений варіант, 1934 – повний), отак:
“Я саме сидів за стойкою дешевого ресторанчика на П’ятдесят другій стріт, чекаючи, поки Нора прикупиться на новорічне свято, коли з-за одного із столиків підвелася дівчина і, покинувши своїх сусідів, рушила до мене”.

Навів я тут 19 прегарних ПР, щоби видко було, наскільки продуманим є старт у Богдана Лепкого й наскільки вишуканим: він потребував мінімуму слів для конструкції своєї “мишоловки”, й у нього не проглядає такої “зробленості”, як у багатьох інших. Його “гачок” не такий міцний, можливо, майже невгадний, але він тонкого творива.

Ви про це не знали, а я скажу. Всі приклади я навмисне брав лише з паперу, лише з книжок своєї невеличкої портативної бібліотеки й з кількох чужих томів. Усе було вийнято з нещасних двох поличок. Тільки Гемметта й сучасну американку собі ґуґлінням у пам’яті освіжив. Навіщо так? Аби продемонструвати, що геть не мусово бути літературознавцем або купувати в експерта список потрібної лектури, щоби розгледіти “будову оповідання”. Звісно, трохи шахрую: сам-бо не зовсім домотканий експерт. Але ж принципово складного зараз і не торкався.

До речі, тут у мене на поличках є ще одне ПР підхожої структури. Лаконічніше за всі решту. Це в Оскара Вайлда, в його коротенькому “Добродійнику” (1894):
“Була ніч, і Він був сам”.

Ну, для такого героя цілком достатнього такої презентації.

А в ПР нашого Лепкого, можливо, ще один рівень заховано, бонусний. Чому “кури” в нього піють? З укркласики (з якого іншого твору Лепкого, приміром) чи хоча би з Грінченкового словника можете знати, що “кури” – це звичайне узагальнення. Це й про “півнів”.

Серед фразеологізмів, призбираних Володимиром Плав’юком у “Приповідках, або Українсько-народній філософії ” (1946; у мене пізніше видання, проте також канадійське) є й таке: “Ще перші кури не піяли”.

Але на що посилався той самий Грінченко? Зокрема – на пісню про Якима, що її давав Іван Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних” (1882). І це саме перший рядок пісні, про яку йдеться:
“Ой уночі із півночі, ще кури не піли…”

Є такі “кури” й в іншій народній, “Світи, місяцю, з вечера цілу нічку”, теж ближче до початку:
“Куроньки піють, а я в дівчини сиджу”.

Обидві пісні – про зраду, про “чужі молодиці”. А в другій дівчина превентивно зурочить потенційного зрадника.
Зрада і вроки – це якраз теми “Кари” Лепкого. Твір цей – ще та пісня.

На цьому, фінальному, етапі я міг би порозважати вас чіпляннями до Його Поверховості Ростислава Семківа, лектора Litosvita й автора книжок “Як писали класики” та “Як читати класиків” (Pabulum, авжеж). Але я згадав збірку кращих конкурсних оповідань вихованців Litosvita не затим, аби критикувати їх і їхню “неформальну освіту”. Згадав я те – задля підкреслити ефективність Лепкого.

Існує безліч способів зацікавити читацтво з першого речення. Ми кинули оком лише на один з напрямків. Це не для вихованців/ок Litosvita. Не в коня корм… Гаразд, гаразд. Інакше треба про коня… Довженківський кінь сказав би: “Не туди б’єш, Іване”.

У відібраних літосвітянським журі авторів інші задачі були письмацькі, не схожі на ті, що я їх торкавсь. Там інколи треба повертатися до розмови, чи можна починати твір з того, як герой/героїня прокидається. Десятиліттями це був locus communis нарікань на першу ознаку аматорського письма та вже аж трюїстичне табу в менторів. Про це розповість і нещасний той Влад Сторітелер у ютубчику, ще й безкоштовно. Направду ж, воно тепер не таке все категоричне, й статті з порадами звуться на кшталт “Breaking Writing Rules: “Never Start with a Character Waking Up”. Мейбі, так десь і Litosvita вміє розповісти, якщо взагалі згадує.

Бо ті героїні чи герої – таки прокидаються в декого. І далі все те триває, чого боїться читацтво й менторство: детальний перелік ранкової рутини. Цікаво, що це в одному з оповідань спеціально роблено: там і повинна довжитися рутина – до моменту несподіваного й недовгого з неї випірнання. Ідея гарна. А от виконання – банально про банальне – воно компрометує ідею, делікатно кажучи. А щодо ідеї… Певен, уже час подумати про термін типу patriotixploitation, тільки коротший. Як “байрактарщина”, тільки ширшого значення. У самій по собі “байрактарщині” нуль поганого, такі часи. Про інакше не співається. Але коли в нас конкурс “майстерності”, й достатньо закамуфлювати ніякість і неякість твору патріотичною фарбою… Може, “ґринджолізм”?

Літосвітівськім не Лепкого треба показувати, а вже одразу руйнівників правил. Навіть не Ремігіуша Мруза з його “Зникненням”, не Нікласа Натт-О-Даґа з його “1793”, не те, як вони обіграли вигідно однаковий супербанальний старт сюжету в себе, а – теж починати з дечого “пізньо-класичного”: схожу гру з рутиною недавно в Ширлі Джексон (1916-1965) надибав, у оповіданні “Коханий-демон”… Та не моя це все справа. Рецензій на сучукрів уже не пишу, славабо’.
Але Семківа не відпустити так просто. У його видавництва Смолоскип спершу другий том вибраних творів Лепкого десь по підвалах утопився, й уже, схоже, перший майже зник. 13 років “продавався”, аж “розхапали”. Мабуть, додрук планують, еге. У Семківа, мені здалося, взагалі останнім часом справ більше не в своєму видавництві було, а у видавництві Дмитра Стретовича. Може, навіть готував книгу “Як говорити про класиків, яких не читав” (ов, стоп; його колега з Litosvita Ганна Улюра вже таку написала кілька років як, зветься “365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини”). Боги мої, що відбувається? Не можна просто разом сісти й класику почитати? Жартую. Знаю, що не буває такого.

Так, я в курсі, що наприкінці минулого року Стретович покинув Litosvita, а оттеперечки й Pabulum прикриває.

Коротше, щодо Лепкого та Йогансена трохи прикрувато, та й усе. Вміли, кумцю, друкувати, не вміли продати. Хоча ж ціла паства під боком, якій цих речей якраз би… Та менше з тим.

…Тож дякую молодому видавництву “Ще одну сторінку” за “Кару” Лепкого на папері. Якщо комусь цікаво, це зараз у книжці “Фіолетова тінь. Добірка української містичної прози”. Й зверніть на це видавництво увагу загалом. Вони видають не ту саму класику, що й усі. Не джентльменський набір з якогось курсу вступного, не по вершечках одних люди стрибають.

Олек Веремко-Бережний

Фото з мережі

Мову ориґіналу збережено

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах війни та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Щоб продовжувати реалізовувати проєкт щодо документування англійською мовою рашистських злочинів проти мирних громадян України, зокрема дітей, нам потрібна ваша допомога. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net.

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *