Кримський здійснив безпрецедентний прорив у стильове розмаїття

Сьогодні Агатангелу Кримському – 150!

Таких унікальних людей треба вшановувати на державному рівні, але що вдієш, як у нас Україна досі не українська. А як науковці й письменники? А що роблять два міністерства культури й освіти? Поки що НБУ випустив ювілейну монету, науковці Черкас проводять інтернет-конференцію, присвячену А. Кримському. І все?

Натомість панує небезпечна інерція промовляння з “чужого голосу” (поняття Гаятрі Чакраварті Співак), надто московського, тому національні реалії постають у викривленому дзеркалі аж до невпізнання. Така ж меншовартісна “традиція” притаманна українській історіографії, зокрема й літературній, що засвідчує не тільки постколоніальний синдром. Досі поширена звичка говорити про вплив європейського модернізму на український, коли той у нас формувався майже паралельно із західним (теорія самонародження сюжетів?), напружено психологічна, гостро фабульна мала проза пережила становлення, коли ще ніхто не чув про О’Генрі й Г. Цвайґа, проявилася психоаналітична тенденція в епіці, коли ще З. Фройд не відкрив своїх лабораторій і не написав відомих праць про драматичні зв’язки свідомого й несвідомого, поставала нова експериментальна інтелектуальна проза, що розкрила свої можливості вже у 20-і роки, зокрема філологічна, властива, наприклад, М. Йогансену, спостерігалася “інплантація” наукових жанрів у художні, що було характерно для В. Петрова (Домонтовича). І це новаційне, ні на що досі не схоже прозописьмо в українській літературі виникло на початку 90-х років ХІХ ст., коли реалізм почувався при силі, у творчості майбутнього унікального науковця, академіка, орієнталіста, лінгвіста, літературознавця, поліглота, незмінного секретаря ВУАН, неординарного письменника Агатангела Кримського (15 січня 1871 р. – 25 січня 1942 р.). Його мала проза з назвами, схожими на трактат, “Psychopatia nationalis. Дещо з невропатології, дещо етнографії, дещо – так собі дещо”, “Дивна пригода”, “Виривки з мемуарів одного старого гріховоди. Матеріали для діягнозу сексуальної психопатії” та інші оповідання, як і не завершена повість “Андрій Лаговський”, стала досі належно не поцінованою окрасою української літератури й культури. Повість передрукована у п’ятитомному виданні письменника ще за радянських часів, а новелістика – нещодавно у серії “In crudo” у ВЦ “Академія”.

Його прозу в останні роки досліджували Ганна Останіна, Р. Ткаченко. Вона проаналізована в 1-му т. “Історії…”, Збірку “Пальмове гілля” (1901, 1909, 1922) годі збагнути, не знаючи основ психоаналізу (автор штудіював роботи віденського психіатра Р. фон Ебінґ-Крафта), особливо суфізму.

Написані в новому ключі оповідання А. Кримського (початок 90-х рр. ХІХ ст.) вписуються в контекст раннього модернізму, який у Європі тільки-но спинався на ноги. Досі ніхто не може сказати, коли точно він з’явився, бо ні Ш. Бодлера, ні парнасців, ні “проклятих поетів” відносити до конкретно-історичного напряму не випадає, С. Маларме започаткував свої салонні “вівтірки” в 1877 р., а маніфест символізму Ж. Мореас проголосив 1886 р. У 80-і рр. постала “Молода Бельгія”, пізніше з’явився “Молодий Відень” (Сецесіон), “Молода Польща”, срібний вік у Росії тощо. І починався модернізм в Європі з лірики й драматургії, бо експериментальна проза Е. Золя мала ознаки натуралізму, братів Гонкурів — імпресіонізму, а Гі де Мопассан лише наблизився до того модернізму. В Україні новий напрям зароджувався в експериментальній прозі Лесі Українки (шкода, що вона занедбала епіку), Ольги Кобилянської, але першим був А. Кримський (варто згадати синтетичний жанр — поезію в прозі Уляни Кравченко, написану 1884 р., але, на жаль, не надруковану у свій час) . До А. Кримського в нас ще ніхто так не писав, хіба що пізніше. Новеліст, глибоко розуміючи проблеми мовознавства, психології, етнопсихології, виявляючи неабиякий інтерес до щойно зароджуваної аналітичної психології, написав оповідання з нетиповою для української літератури іронічною назвою, що скидалося на науковоподібний трактат «PSYCHOPATIA NATINALIS. Дещо з невропатології, дещо з етнографії, дещо – так собі дещо» (1890). Автор запропонував інтелектуальний твір, започатковуючи експериментальну прозу нового типу тоді, коли неподільно панував реалістичний дискурс, «перший ясно вибрав собі на героїв психопатів, і з їх розстроєних нервів пробував добути звуки, що нічим не нагадували б окликів болю із селянських грудей» (М. Рудницький). Зміст внутрішньо місткого наративу нескладний: персонажа, який проживав у чужій йому Москві, охопила болісна ностальгія за Україною («На Вкраїну, на Вкраїну тягло мене! Недужав я на тую хворобу, що зветься “нудьга додому”»). Він одужав з поверненням на мальовничу рідномовну батьківщину («Я такий щасливий, що міні здається, ніби я п’яний зо щастя»). Зовнішній сюжет вкладено в однозначне протиставлення українського світу («…хатки по селах не зрубом, а в ушулі: білесенькі, попідмазувані […]. Побачив я все цеє – та й схвилювався, стурбувався, занепокоївся») московському антисвіту («Москва міні огидла й остогидла»). Психоаналітичний метод висвітлення драматичних колізій свідомого й підсвідомого, вперше запроваджений в українське письменство А. Кримським, сприяв оновленню наративної практики, розширенню меж малої прози – «саме тут вражають масштабні за розміром самоспостереження я-оповідача за психічним станом, глибоко усвідомлені психоаналітичні роздуми про власне безсилля, складні психоаналізи, що загострюють увагу читача на конкретних причинах “недуги” “я-націоналіста”» (Ганна Останіна). Письменник здійснив безпрецедентний прорив у стильове розмаїття, не відкидаючи реалізму, зокрема етнографічного, застосовуючи не лише романтичні та необарокові форми, а й стильові ознаки сюрреалізму, що сформувався як течія авангардизму у 20-ті роки ХХ ст.

Звернуся до інших експериментальних оповідань А. Кримського «Дивна пригода» та «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди. Матеріали для діагнозу сексуальної психопатії» (1894). Перший твір репрезентує аналітичну психіку вченого, другий – художню містифікацію, закамуфлювану під науковий жанр. Автор створив ілюзію безпосередньої правдоподібності подій поза епічним каноном. Усвідомлюючи гетероморфну структуру оповідань, А. Кримський устами оповідача застерігав читачів від усталених очікувань щодо літературного тексту: «Я не белетристичне, не “краснописьменське” оповідання складаю, а буквально переказую те, що справді говорилося». Традиційний наратив з класичною композицією поступається вільним інтерпретаціям подій, яких не так уже й багато в обох текстах. Натомість оповідний простір заповнює «герой, що філософує про життя, може списати небагато думок, без слова автобіографії й без одної цікавої події – зате може лишити нам увесь світ проблем і ціле своє індивідуальне обличчя в афоризмах» (М. Рудницький).

Сюжетні колізії оповідання «Дивна пригода» стосуються переважно драматичних суперечностей між логоцентричними, раціонально верифікованими системами та ірраціональними сплесками несвідомого, які постійно непокоять дослідника, відриваючи його від поважних філологічних студій. Він називає кілька містичних випадків, що не піддаються логічному поясненню, посилається на астронома, який зібрав у книзі «Невідоме» важливі незрозумілі факти, якими не повинна гребувати наука, якщо вона має на меті об’єктивне пізнання дійсності в її розмаїтті. Наприклад, несподіваний дивний голос відірвав оповідача від пильної роботи, здалося, що «у душі моїй заговорило придумане почуття, що хтось мене нагально кличе, хтось мене бажає притьмом побачити». І справді, тієї миті до вченого звернувся подумки його учень з Московщини Костянтин Фрейтаг. Здатність читати думки на великій відстані, передбачати події неодноразово шокували оповідача-інтелектуала, який усвідомлював безсилля позитивістської метології в розкритті незбагненних явищ, проілюстроване на прикладі півня. Птах, що прив’язався до оповідача, явився йому (оповідачеві) уві сні із жалісними очима, а виявилося, що «його вчора надвечір зарізано».
Автор, спираючись на принцип індукції, підводить читача до основної події оповідання, до якої був причетний співквартирник Андрій Олександрович Забєлін, в «чудакуватости якого відчувалося навіть дещо ненормальне». Химерний чоловік не справив особливого враження на оповідача передусім через дилетантське розуміння орієнталістики й незнання східних мов. Фахівець та лінгвіст-любитель сперечалися і щодо мовознавчих проблем, і щодо смислового значення несподіваних лексем на кшталт «лахудра» або «урильник». Оповідач дійшов висновку, що має справу з «тупоумним слов’янофілом», втратив до нього інтерес, та й замість Андрія Олександровича з’явився новий квартирант, німець Ейслер, що ліпше розумівся на філологічних питаннях.

Можливо, епізод із Забєліним зник би зі свідомості «кабінетного вченого», який за наукою «усяку найелементарнішу політику ладен забути», якби не фатальна обставина, коли «у голові перебіжить легенький туманець; в-очу трохи потемніша… за хвилину знов проясніша». Оповідач побачив приголомшливе видіння: явилася «чиясь одхилена назад мертво-блідава голова, …голова з заплющеними очима … в домовині!.. Голова Андрія Олександровича!». Колишній співквартирант справді помер. Все це «сердило, бо руйнувало той гармонійний раціоналістичний світогляд, який я у собі виробив», вносило «ірраціональний елемент, вносило дісгармонію!». Однак не жаль за покійником заповнив думки філолога, а утилітарний інтерес до рідкісних книг перекладів з орієнтальних мов, які після смерті Андрія Олександровича опинилися в букіністичному магазині. Придбавши їх, оповідач помітив посторінкові «зазначки», що спонукали його по-новому глянути на книги, на колишнього співквартиранта, який постав допитливим і критичним читачем філологічних текстів. Вразили наратора і два листи в пожовклих конвертах «до якоїсь покинутої жінки чи дівчини» та «невеличка сторінка паперу, недбало й нечітко пописаного».

Відкриття спонукало його ламати «свою голову і свою фантазію». То був стислий план твору з неочікуваною для аскетичного автора назвою «Мемуари старого гріховоди», що складався з хаотичних, довільних тез («Совість і філологія. Молитва. Наркоз. …Радковський і французький урок в гімназії. Бита морда. …Ось у мене істерика. Мамо, мамо!»), приховував «якусь мовчущу душевну трагедію». Відтоді непомітно змінюється характер оповіді, наратор опиняється в екстрадієгетичній ситуації. Перебуваючи поза межами історії, він лише присутній в розповіді про неї. «Кабінетного вченого» охопила потреба порозумітися з Андрієм Олесандровичем без будь-якої дистанції, ввижалося, що він тайкома схилився над плечем автора «Мемуарів старого гріховоди», чуючи іншого, як себе: «Він пише – а я жадібненько слідкую за ниткою його оповідання; він пише – а я все те аж ковтаю. Хвилююся, потерпаю… він пронизливим голосом завив, як вовк. Міні стало й боляче й мотрошно. Я сам аж трусився з нервового зворушення…»

Чи не вперше не тільки в українській, а й світовій літературі йшлося про герменевтичний принцип адекватного прочитання тексту, що пізніше обґрунтував Г.-Ґ. Ґадамер, йдучи від тексту, а не до тексту (як зазвичай велося в рецептивній практиці), не накладаючи на нього сторонніх матриць. Гетеродієгетичний оповідач, звиклий апелювати до розуму, мимоволі втратив чуття межі між реальним та ірреальним світами. Видіння здавалися йому реальнішими, ніж сама дійсність. Він, перебуваючи в стані психоаналітичного зосередження, «підшукавши для свого сна логічне обґрунтування, аж надто легко вгамовував свої думки і сумніви», переконаний, що все «це було навсправжки!», відтепер існував в личині Андрія Олександровича, окресленій в мемуарах: «Тільки ж, хто ж має вважатися їх автором? Я, чи незнайома міні мертва людина?!»
Оповідач відчув обмеженість власного знання, тому його нарація позначена недомовленістю, фрагментарністю. Прозаїк одним з перших в українському письменстві вказав на кризу логоцентричної традиції, яку пережив герой-науковець: «Усі незрозумілі явища, які не підходять під точні природничі закони та під формальну логіку […] раціоналізм повністю одкида: визнає їх за неправдиві, за неіснуючі, за виплід фантазії – тай край!» Письменник відчув, що потрібен інший тип оповіді, який мав би долати міфологізоване раціо, тому в рецензії на повість «На дні» І. Франка взяв під сумнів логоцентричні уявлення Темери.

Очевидно, усвідомлюючи обмеженість оповідання «Дивна пригода» для розкриття химерної історії, А. Кримський написав оповідання «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди. Матеріали для діагнозу сексуальної психопатії». У ньому наративна я-форма відображає психіку Андрія Олександровича, що зумовило зміни в жанрі, який, містифікуючи наукову біографію, претендує на достовірність оповіді. Через «безпричинну нудьгу» та психічний неспокій («Хіба я не знаю, що всі душевні болі нелогічні…») фіктивний автор захопився порівняльною філологією, сподіваючись завдяки їй знайти надійні, раціонально обґрунтовані принципи буття: «Логіко! прийди ж до мене знов на підмогу! Розуме! вгамуй мене!».
Персонаж вважав причиною власних неврозів егоїзм, виправдовував його («Моє чуття казало: “будь егоїстом”, – я й був»), як і відсутність віри в Бога, в безсмертя душі, що властиво постренесансному прагматику, схильному зазвичай апелювати до розуму, перетвореному на культ, на перешкоду спілкування з Богом: «…мій розум мене покине, і я увірую в Бога й міркуватиму вже не по такому». Скільки б самовпевнений герой не хапався за розум («Я написав свої рядки так, як міні диктув розум») і логіку, яка «не дозволить тому, хто в будуче життя не вірить, страждати ціле сьогосвітнє життя», його мучили докори совісті, сумніви, виявляючи кардіоцентричну натуру: «Не боли, не боли, моє серце! І хто се тебе стискує наче кліщами?» Відповідь, як блискавка, пронизує з глибин його єства: «Невже Бог?»

Однак остаточного розуміння вищої сутності персонажеві, охопленому хворобливою амбівалентністю, який потрапив у порожній смисловий простір зі знаками питання («А може він таки справді є? – ???»), не дано. Психоаналітичне занурення у підсвідоме врешті-решт виявило причини неврозів та сублімованих потягів персонажа, що полягали у нереалізованій лібідозній стихії і травмах дитинства. Роздуми про кохання не обмежуються загальними, філософуванням, герой прагне виявити його сутність. Утилітарне бачення проблеми неминуче зводить розуміння сердечного почуття до статевих контактів, плотських задоволень: «поміж звірячим втіхами вищої не може бути над coitos, над акт спарування».

Естетичні і моральні критерії зайві, надто коли йдеться про потворного індивіда, про якого зневажливо думає персонаж: «Організм його пнеться до кохання, – та бридкої пики ніхто любити не може». У такому разі природний ґандж можна компенсувати розумом, альтруїзмом, сублімуванням наукою або соціалізмом. Кожен варіант здається вродливому й інтелектуально неушкодженому героєві сумнівним, непереконливим. Він сам мав успіх у жінок, а, зістарившись, «почав купувати кохання за гроші», що не лишало в його душі жодного сліду: «Тим то я охоче вчинив coitos з Манею, а через п’ятеро день, як вона міні набридла, я її покинув».

До А. Кримського ніхто так відверто в українській літературі не знімав ореол святості з любові, не зважувався трактувати її в утилітарно сексуальному, позбавленому духовних конотацій сенсі, навіть теорія З. Фройда з її апологією пансексуальності тільки-но починала формуватися. В оповіданні «Виривки з мемуарів одного старого гріховоди», як і в деяких інших тогочасних творах А. Кримського, помітні алюзії на працю «Статева психопатія» віденського психіатра Р. фон Ебінґ-Крафта, який ставив під сумнів оманливу спорідненість з любов’ю платонічних переживань, шукав шляхів її морального оздоровлення, що стало проблемою і для головного героя, зануреного у драму взаємозв’язків свідомого й підсвідомого, пошуки причин своїх неврозів. Зумовлені почуттям провини перед матір’ю, яка, незважаючи на злидні, вивела сина в люди, ці неврози спонукали його вважати її щирі клопоти «звірячою» любов’ю («так само сучка любить свої цуценята»). Синівська вдячність персонажу невідома, жорстокість він не сприймає як аморальне явище, тому що опинився потойбіч добра і зла, адже звик існувати в дегуманізованих понятійних системах.

А. Кримський першим в українській літературі розкрив темні закутки людської душі в дусі щойно формованих психоаналічних методологій. У його спробах можна вбачати відгомін вульгаризованого трактування образу «надлюдини» Ф. Ніцше. Герой оповідання вже в гімназії намагався нав’язувати свою волю іншим, і кожен спротив вважав неприпустимим, тому здібний і незалежний однокласник Радковський став його ворогом, на якого мемуарист переносив негативні риси власної персони. Ставши об’єктом агресивних випадів, однокласник спантеличив самозакоханого героя дошкульною і точною фразою: «…ви ще дикар». Мимовільне потрясіння висвітлило перед егоїстом його хворобливе двоїсте єство, що передано через яскраве сюрреалістичне видіння: «Один “я” сидить в кріслі, держить перо в руках тай втупив очі в лямпу, а другий “я” стоїть у кутку… Здається, що в першого “я” моє тіло, а в другого “я” – моя думалка…» Розмежування людської натури на несумісні складники, коли тіло існує без душі і душа без тіла, було нестерпним, потребувало автотерапевтичного втручання, аби «обидва “я” зіллялися до купи». Очевидно, такий стан тривав досить довго, а припинився тільки тоді, коли мемуарист написав «оці рядки».

Письменник, обравши жанр мемуару, дав змогу персонажеві повністю розкритися за допомогою інтроспективної методології. Уподібнення літературного наративу до наукової студії допомогло уникнути традиційної дидактики, моралізації, не впадати в ефектний епатаж, зосередитися на констатації драми підсвідомого і свідомого, зберегти ознаки об’єктивного дослідження. Сам аналіз душевних перипетій має здійснити читач, тому підзаголовок оповідання має істотне уточнення – йдеться передусім про «матеріали для діагнозу сексуальної психопатії», якого ще не винесено. Нонфінальна композиційна структура сприяє її багатовекторному подовженню в різних варіантах.

Прозаїк, використовуючи досвід традиційної, зокрема реалістичної прози, стилістику натуралізму, поєднував їх з пошуками нових стильових тенденцій експресіонізму й сюрреалізму, що сформувалися пізніше, по суті запропонував полістильний твір, що не вкладався в літературний канон. Так писатимуть уже в 20-х роках ХХ ст., коли пошириться експериментальна інтелектуальна проза (В. Підмогильний, В. Домонтович та ін.), а на початку 90-х років ХІХ ст. А. Кримський був першим і самотнім письменником (а не «аматором», як припускав М. Рудницький), який зважився торувати невідомий шлях модернізму тоді, коли реалізм почувався при силі.

А. Кримський не вписувався в рамки більшовицької системи (какістократія!), характерної низьким плебейським світосприйманням, патологічною ненавистю до інтелігентів, інтелектуалів, зокрема українських. 19 липня 1941 р. енкаведисти наполягли, аби А. Кримський, який працював у власній бібліотеці у Звенигородці на Черкащині, виїхав з ними до Києва ніби для оформлення документів для евакуації разом з Академією наук УРСР в Саратов. Та наступного дня його заарештували на підставі постанови якогось старшого оперуповноваженого ІІ відділу ІІІ управління НКВД УРСР сержанта держбезпеки Секарєва. Поважного вченого, незважаючи на похилий вік, солідний науковий й літературний доробок світового рівня, звинуватили в тому, що він «був ідеологом українських націоналістів», брав участь в міфічній «СВУ», працював «на відрив України від Радянського Союзу». Збереглася датована 14 січнем 1942 р. довідка фельдшера про перебування важко хворого 72-річного А. Кримського в тюремній лікарні Кустанайської загальної тюрми №7 НКВД Казахської РСР, а 26 січня сержант безпеки Сєткін та черговий фельдшер Нефелов склали акт про його смерть, що сталася 25 січня о першій годині 30 хвилин.

Юрій Ковалів

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *