Віктор Мішалов: “Я намагався відродити ту техніку гри на бандурі, яка побутувала в Україні в 1930-х роках…”

Вперше мені пощастило познайомитися з паном Віктором Мішаловим в 1990-му році, коли він навчався у Київській консерваторії (зараз – НМАУ ім. П.І. Чайковського), але тоді ще мені було не відомо, скільки зусиль пан Мішалов доклав задля популяризації творчости Гната Хоткевича як бандуриста, про що в рідній Україні й сьогодні відомо далеко не кожному. З того часу вже тридцять років пан Віктор Мішалов мешкає та працює в Канаді, Україну, на жаль, відвідує не дуже часто. Але завдяки інтернет-мережі ми мали можливість поспілкуватися онлайн і розповісти про творчість да дослідницькі праці видатного бандуриста Віктора Мішалова нашим читачам.

Пане Вікторе, ви багато викладаєте в Австралії та Канаді. Чи є суттєва відмінність принципів викладання мистецтва гри на бандурі там та в Україні?

Переважно я викладав у школах, викладав для шкільного хору та оркестру. Багато що залежить від популярности в певній громаді того чи иншого інструменту. Буває, що люди не хочуть платити за викладання гри на бандурі для дитини. Скоріше вони заплатять за уроки гри на фортепіано або скрипки. Або за навчання грі на бандурі платять набагато менше та при цьому бажають, щоб діти за меншу кількість уроків добре навчилися грати на бандурі та отримували винагороди на музичних конкурсах.

Якось я мав 80 студентів, яким викладав мистецтво гри на бандурі.

Зважаючи на те, що уроків небагато, я одразу намагаюся привернути увагу дитини на технічні речі, щоб вона добре опанувала цю гру. Але, знаєте, вчителів гри на бандурі достатньо багато існує.

Найцікавіше було для мене навчатися в Україні виконавській майстерності у Сергія Васильовича Баштана. Також я трохи вчився у його зразкових студентів, які демонстрували мені технічні тонкощі виконавської гри на бандурі.

Різниця полягає ще в тому, що наша діаспорна аудиторія, яка слухає бандуристів – вони прислуховуються до инших речей, мають инший підхід до виконавської гри на бандурі. Члени громади відчувають віддзеркалення української культури як ще один з засобів, щоб мати контакт з Україною. Сучасна музика не дуже сприймається. В нас влаштовуються різні академічні заходи, присвячені подвигам українського народу. Різдвяні заходи, Шевченківські заходи, вшанування пам’яти жертв Голодомору. Тож репертуар складається відповідно тематично.

У вас була музична сім’я? Хтось із батьків підтримував ваш професійний вибір?

Мої батьки дуже любили музику, але ніхто з них не мав спеціальної музичної освіти. Мати дуже любила співати і навіть зібрала гроші, щоб прослухати кілька лекцій по вокалу в Академії. Щоб узяти урок вокалу, слід було проїхати 65 кілометрів. Мати співала в хорах, вона милувалася українськими строями, вишивала сорочки.

Батько міг налаштувати бандуру, але особливо не грав. Він був інженером-електронником, акустичним інженером, він працював з динаміками і звуком. Підтримка сімейна в мене була. Спочатку після школи я вступив до університету вчитися на інженера, а потім захопився музикою і змінив фах. Батьки не дуже розуміли, яка саме підтримка потрібна, коли маєш отримати музичну освіту.

Чим відрізняється старосвітська бандура від сучасної?

Старосвітська бандура, це інструмент, який можна було виробляти у сільських умовах. Тіло інструмента видовбане з верби. На старосвітській бандурі пропущені деякі струни, вона розрахована для виконання певного репертуару. Сучасна бандура має 64-68 металевих струн, металеві «кілки». Сучасна бандура має «хроматичні» струни, механіка її налаштована для швидкого перестроювання інструменту. Це зроблено для того, щоб можна було виконувати якомога більше творів, не лише з українського репертуару. Це витвір ХХ-го століття. Більш сучасні інструменти почали виробляти в 1905-1908 рр. Форму сучасної бандури розробив український мистець Опанас Сластіон. Конструкцію зсередини було розроблено Іваном Скляром. Бандури такої форми почали вироблятися після Другої світової війни на Чернігівській музичній фабриці. Потім таку подібну бандуру масово почали виготовляти у Львові. Сучасна академічна бандура відрізняється від старосвітської не лише по формі, але й по тембру і за технічними можливостями.

Пане Вікторе, ви також досліджуєте творчість Гната Хоткевича, відомого багатьом як письменника доби модернізму, але мало кому, напевне, відома його діяльність як бандуриста. Чи могли би ви трохи розповісти про ваші дослідження та знахідки?

Так сталося, що мій дядько – Григорій Іванович Бажул, який згодом переїхав до Австралії, спочатку вчився у Гната Хоткевича виконавській майстерності гри на бандурі в Харківському музично-драматичному інституті. Десь у 1933-му році Гната Хоткевича влада почала переслідувати, йому не дали хлібні картки навіть на родину. Письменника та викладача гри на бандурі Гната Хоткевича радянська влада сприймала як чужорідний елемент, навіть як класового ворога. Мій дядько тоді дістав для Гната Хоткевича хлібні картки й таким чином врятував його сім’ю від голоду. Але за подібну допомогу мого дядька засудили та відправили на два роки у сільськогосподарську колонію в Бердянську. Коли Гната Хоткевича арештували, мали також конфіскувати його твори, і тоді дружина письменника довірила моєму дядькові жменю рукописів. І ці рукописи дядько привіз потім до Австралії. Я став ознайомлюватися з ними. Це були саме твори для бандури, для капели бандуристів.

Під час свого навчання в Україні, я дійшов висновку, що ці твори мають велику вартість і їх слід друкувати. Тому що «харківська» манера виконання гри на бандурі залишилася тут майже невідомою, ніхто вже не грав у цій манері в Україні, про Гната Хоткевича як бандуриста знали дуже мало. Я почав робити все можливе для того, щоб ці речі не забувалися. Я написав тоді кандидатську дисертацію, видав вісім книг, серед них – два томи нот Г. Хоткевича, праці «Бандура та її можливості», «Бандура та її конструкція», «Бандура та її репертуар». Праця Г. Хоткевича «Бандура і кобзарство» ще не надрукована. Я їздив до студентів Гната Хоткевича, збирав копії матеріалів з його творчости. Як відомо, Гнат Хоткевич був безпідставно репресований. Я багато часу вивчав техніку гри, як грав сам Г. Хоткевич, щоб відтворити її для сучасників.

Можна сказати, що моя діяльність відрізняється від багатьох виконавців гри на бандурі, тому що я граю і на академічній бандурі, і на старосвітській, можу виконувати твори Гната Хоткевича на старосвітській бандурі, а також грати на стандартній «харківській» бандурі його твори. Я намагався відродити ту техніку гри на бандурі, яка була популярна в Україні в 1930-х роках.

Пам’ятаєте фільм «Поводир»? Скажіть, будь ласка, трагічні події, про які розповідає ця картина – вам були давно відомі? Чи вдалося комусь зберегти після масового знищення українських кобзарів їхню автентичну творчість та архіви?

Фільм «Поводир» дуже добрий. Для мене в ньому розкривається й філософія бандуриста Георгія Ткаченка, в якого я свого часу навчався. Але сюжет фільму побудований на матеріалі, який нам усім не дуже відомі. Там багато що покручено, тому що ми не маємо зараз документів про організацію такого кобзарського з’їзду. Існують певні документи. Інформація про знищення кобзарів з’явилася в 1979-му році в книзі Соломона Волкова «Testimony» («Свідоцтво. Спогади про Дмитра Шостаковича»). Там він згадує про знищення кобзарів. Але ця книга не була видана російською мовою, а на Заході почали говорити, що то фіктивна інформація. На неї не можна було посилатися. Також 1979-го року побачила світ книга Леоніда Плюща «На карнавалі історії», де він також вказує на факт знищення кобзарів в Україні в 1930-х роках, а саме в 1937-му році. Коли почала з’являтися така інформація, я почав досліджувати цю історію. По «Голосу Америки» читали уривки з книги Соломона Волкова й люди почали про це говорити.

Звісно, є велика різниця між сліпим кобзарем та зрячим бандуристом, хоча в 1930-х роках репресували й багато кобзарів і бандуристів. Спочатку радянська влада призначала сліпим кобзарям пенсії, щоб вони сиділи вдома. Але кобзарі розуміли кобзарство як ремесло. Вони організовувалися в братства. Вони хотіли займатися своєю справою, але тоді їх почали гнати та забороняти. Зрячі бандуристи – це феномен, який дуже розширився саме в ХХ-му столітті, наприкінці 1920-х років в Україні вже нараховувалося кілька тисяч бандуристів. У 1928-му році Київська капела бандуристів організувала всеукраїнській з’їзд бандуристів. Головою комісії був Михайло Полотай. Але багато бандуристів після цього заарештували. На них почали тиснути. Традиційних кобзарів розстріляли в 1937-му році, багато хто з них загинув ще під час Голодомору. Також в 1938-му році репресували й багато бандуристів.

Відомо, що в Харківському оперному театрі (зараз там розташовується Харківська філармонія) в 1928-му році судили членів Спілки Визволителів України, але ми не маємо документів про організацію з’їзду кобзарів, лірників, бандуристів – про це відомості й до сьогодні відсутні.

Це у фільмі вже створили «збірний образ». Насправді кобзарів заарештовували поодинці. Але цей сектор української культури був знищений повністю й безповоротно.

От існує настільна книга кожного українця «Кобзар» Тараса Шевченка, а традиційних кобзарів немає.

В мене немає документів про те, що насправді тоді відбувалося. Коли я розмовляв з Леонідом Гайдамакою – найкращим учнем Гната Хоткевича, то він нічого не чув про знищення кобзарів у Харкові. Він викладав з 1922-го року в Харківському музично-драматичному інституті, він знав, що тоді багато хто з музикантів був заарештований, але про такий з’їзд він не чув.

Найважче шукати такі документи та досліджувати, що реально тоді відбувалося, а що було вигадкою. Ми знаємо, що традиційних кобзарів тепер не має. Але точно не є відомим про їх масове знищення. Деякі люди говорять, що ніби вони були свідками масового розстрілу кобзарів, але важко це документально підтвердити. Дехто каже, що їх втопили. Історія Східної Європи дуже покручена, важко довести, що є правдою, а що – ні.

Залишків кобзарської спадщини залишилося дуже мало. Це не вписувалося в радянську культуру.

Ще є поема Миколи Горбаля, в якій він також згадує про знищення кобзарів. М. Полотай писав у статті  про «радянське кобзарство» в 1930-х годах, але там нічого не було про організацію кобзарського з’їзду у Харкові. Можливо, в майбутньому ми дізнаємося більше про ці трагічні події.

Пане Вікторе, відомо також, що ви є автором музики до документальних фільмів. Можете розповісти, будь ласка, про цю роботу? Яка була тематика фільмів? Що нового ви відкрили для себе, коли писали кінематографічну музику – це був новий досвід?

Кілька разів я писав музику для документального кіно. Переважно там використовувалися мої записи гри на бандурі, які вже були зроблено раніше. Або я працював за комп’ютером та підбирав музику.

Я мав бажання розширити свою діяльність, почати писати і для художніх фільмів. Але це були переважно саундтреки, високої технічности не вимагалося, не відчувалося, що створюється окремий твір. Це були фільми про Чорнобиль, про жінок, які залишилися жити в «зоні відчуження». Також був документальний фільм про жінку з Тернополя, яка під час Другої світової війни ховала в підвалі єврейську сім’ю та постраждала через це. Був фільм, присвячений українським церквам і фільм про туристичні подорожі Україною. Також моя музика використана в фільмі «Червоний ренесанс» – про 1930-ті роки в Україні. В мультсеріалі «Про козаків» також лунає моя музика. Це приємна робота – писати для кінематографа, але, на жаль, зараз мало знімається фільмів, присвячених Україні.

Чи плануєте концерти в Україні? Які враження у вас залишилися від вашого останнього відвідування України?

Я зараз граю щоденно по чотири години: це і академічний репертуар, і гра на харківській старосвітській бандурі. Я записав нещодавно три диски.

Щодо концертної діяльности: замість того, щоб виконувати сучасну модерну музику, мене, перш за все, цікавлять твори для бандури 1920-1930-х років. Маю бажання відродити виконання дум, як вони колись співалися. Також я досліджую виконавську манеру різних регіональних шкіл України, чим вони відрізнялися.

Багато передивляюся записів, зроблених Ф. Колессою на початку ХХ-го століття. Там ноти подано, але не вказано, яким пальцем чи якою рукою це виконувати. Там багато інформації бракує. Як це виконували, в якому реєстрі – є над чим подумати. І не всі ноти були розписані Філаретом Колессою: це були фонограми, відтворені за допомогою фонографа. Басові та верхні ноти там не чути. Треба все це враховувати, щоб відродити старовинну кобзарську музику. Наприклад, треба мати такий інструмент, який був у Гната Хоткевича, підігнати все це.

Якщо говорити про мої плани відвідування України, спочатку в мене навіть були наміри залишитися в Україні попрацювати. Я дивився, як воно все робиться. Але, слід зауважити, що це зовсім не легка справа приїжджати й працювати з однієї країни в иншу. І звичаї тут инші, і життя в Україні трохи важче, ніж, наприклад, у Канаді. В Канаді в мене є коло добрих знайомих. І уряд Канади намагається поліпшувати життя громадян. А в Україні невідомо куди звертатися, долати бюрократичні перешкоди. І таке відбувається в багатьох галузях. Якщо нема в тебе певних контактів, життя стає набагато складнішим. З одного боку, відбуваються гарні концерти, є дуже талановиті артисти, а з иншого – таке буває, що важко навіть на вулицю вийти, таке відчувається щось недоброзичливе. Я зіштовхувався з негативним ставленням, коли ти говориш українською – дехто починає тебе поправляти, навіть агресивно – це зустрічається в сфері торгівлі, харчування. Водії автомашин в Україні часто вважають, ніби дороги існують лише для них.

Сорок років тому, коли я навчався в Україні, хоча й було набагато важче чогось добитися, проте я мав енергію, міг зробити потрібні документи за три години. А зараз немає вже бажання витрачати на це енергію.

Я би хотів влаштовувати в Україні концерти – є що продемонструвати глядачам. Але взагалі можна і в інтернеті записати відео. Хоча є в мене бажання дати кілька концертів по місцях української Гетьманщини, подивитися на архітектуру, відвідати дідівські місця, поспілкуватися з людьми. Колись я дав 60 концертів по Україні: Суми, Лубни, Гадяч. Була така музично-туристична подорож. Я мав тоді можливість побачити, чим люди займаються і як вони живуть поза межами великих міст. Але зараз артисти мало відвідують такі місця, така їх діяльність майже не фінансується.

Мене зараз більше приваблює поспілкуватися з ровесниками.

Через ізоляцію, пов’язану з пандемією короновірусу, вже другий рік більше працюю в інтернеті. Чотири рази виступав на конкурсах в онлайн-режимі, був навіть у журі конкурсів – це не так цікаво, тому що відсутнє живе спілкування, але все ж таки маєш уяву про те, хто і що робить, в якій манері виконує твори.

Записала Анна Лобановська

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:



Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *