«У пошуках нескінченного…»

«Наші долі, долі «цивілізованого» людства, віддзеркалюються в наших іменах і прізвищах. Виняткові ті особистості, які «не схожі» на власні імена та прізвища. Вкрай виняткові ті люди, чия доля не передбачена в їхньому імені, не приречена в їхньому прізвиську».

Альберто Савініо (Андреа Де Кіріко)[1]

 

Дослідження, спрямовані на розкриття «потаємних» смислів добре відомих, проте вельми однобічно трактованих офіційним радянським «наукознавством», імен, – це одне зі складніших завдань сучасної української літературознавчої думки. Тому поява на обрії філологічних шукань таких монографій, як «Розмова про Сковороду» кандидата філологічних наук Віктора Кравця заслуговує особливої уваги.

Автор книги наполягає на фактичному ігноруванні радянськими дослідниками, які тією чи тією мірою торкалися творчості Г. Сковороди, його особистої вдачі як «Людини Бароко», що вірує в «таємний сенс світу». А відмова від таких вірогідних висновків, як наслідок, породжувала суперечливе й неглибоке уявлення про Г. Сковороду, як «мудреця-просвітника з простого люду, що подолав у собі самому «суб’єктивний ідеалізм».

Але для того, щоб підтримувати подібний міт про «Сковороду-просвітника», треба було просто не занурюватися в його тексти, не прислуховуватися до його живого голосу й затьмарити його власні автохарактеристики. Зауважимо, що провідні сковородознавці радянського періоду були вимушені дотримуватися «обороняючої» тенденції, що якоюсь мірою викривлювала ідеї українського мислителя і поета в дусі матеріалізму. Публікатор і знавець текстів Сковороди І. Іваньо вишукував в них риси філософського раціоналізму, обурюючись, що «письменник-філософ не зумів цілком звільнитися від елементів релігійно-теологічного світосприймання»[2].

Безсумнівно, що прагнення адаптовувати сковородинські тексти відповідно до ідеологічних настанов радянської доби не могло не відбитися навіть в академічних виданнях його творів у супроводі розширених коментарів, які швидше розраховувалися на відвертання читача від багатогранності смислових фігур епохи Бароко.

В. Кравець справедливо доводить, що достеменне тайнознавство текстів Сковороди, герменевтичний підхід до їхнього вивчення є неможливим без факсимільного відтворення автографів, що збереглися. Графіка письма ХVІІ століття надзвичайно виразна й наповнена сенсом, особливо в її органічних переходах до образотворчих мотивів. Задля переконливішої ілюстрації власної думки, В. Кравець застосовує оригінальний прийом: друкує власні чернетки купно з циклом малюнків, спрямованих на осмислення людиною нашого часу звивів барокового духу. Читач наочно знайомиться не тільки з науковими висновками, але й з нелінійним ритмом дослідження-осягнення.

Літературознавець Юрій Барабаш вважає, що «Першим українським ліриком в істинному сенсі цього поняття став Сковорода, хоч і які відчутні ще в збірці «Сад божественних пісень» старі впливи, все ж саме разом з нею в українську поезію прийшла й міцно закорінилася засадничо, якісно нова риса – прийшла тема людської особистості як вартісного самоцінного чинника… Відкрився новий світ, доти сливе незнаний… (…) Світ багатоголосий та багатобарвний, зі своїми контроверсіями, нюансами, півтонами, прихованими підтекстами…»[3]

На жаль, радянське «сковородознавство» на перехідному етапі не було спроможне перебороти рецидив «тоталітарної ідеї», яка подолала багатоскладовість філософської і літературної спадщини шляхом обрання єдиного пріоритету максимального наближення сковородинських текстів, задля сприйняття широким загалом, здійснивши їхній переклад на сучасну літературну мову: проте перекласти основний корпус творів Г. Сковороди на «мову Котляревського» – завдання, певною мірою, рівновелике за серйозністю, скажімо, до ідеї перекласти Пушкіна на сучасну російську. Адже навіть «малоросійська» мова використовувалася ним лише як один з «кольорів» у палітрі поліглота: «Бойтесь упрощенчества и недоверия», примите странноприимную премудрость, «притчу в притче»! Малороссийский язык должен лишь повторить формулы гносиса и Украина окажется домом Софии-Премудрости, – требование отнюдь не означающее перевода гностических текстов на «мову»[4].

Справа полягає в тому, що переклад творів Г. Сковороди «на сучасну українську мову» призводить до суміші жанрів, особливо небажаної в наукових та навчальних виданнях. Як відомо, останні автографи Сковороди датуються першою половиною 1790-х рр., точніше 1794 роком, коли І. Котляревський почав працювати над першими розділами «Енеїди». Впродовж декількох місяців або навіть років народна мова не змінюється. А в тому, що поетичні твори Г. Сковороди були зрозумілі народним масам, немає сумніву. Натомість «віршова» традиція поеми Котляревського була розрахована на освічене суспільство з притупленою релігійною свідомістю. Це надто складна проблема, що вимагає окремого розгляду у сковородознавстві. Мова українського мислителя і поета Григорія Сковороди органічно злита з його думками й способом світосприйняття, тому подібний переклад не може не слугувати «профанному» заниженню й викривленню сенсу. Осягнення світу Сковороди можливе лише в його поетичній мовній сфері і, як ми вже зазначили, в графічному начертальному ритмі.

«Розмова про Сковороду» – робота якісно нового рівня, яка досліджує особистісні й творчі характеристики Г. Сковороди як яскравого представника епохи бароко, глибокого містика та гностика: «Значимость сковородинского понимания человека, сакрального города и профанных форм пребывания в мире кажется неоспоримой, – именно эти стороны философствования барокко, – за твердженням дослідника, – оказались витальными и влиятельными в ХХ веке»[5].

Звичайно, духовна сутність Сковороди формується за доби бароко, але його творчий злет пов’язаний із новими віяннями Просвітництва, але не саме раціоналістично-інтелектуального просвітництва, а містичного просвітництва душі, більш близького до західного ілюмінатства, до містично-філософського прозріння Я. Беме, ідеями котрого був пройнятий простір протестантського бароко, на противагу єзуїтському бароко, яке панувало в Польщі та, частково, у Західній Україні. (За пропагування містичної космогонії книги Я. Беме наприкінці ХУІІ століття в Московії спалювали на вогнищі, але в останній чверті століття наступного твори німецького «башмачника» розповсюджувалися в перекладах у Росії та в Україні. Деякі дослідники схилялися до думки, що окремі переклади Я. Беме належали й самому Сковороді). І лише короткочасний період свободомислення в Україні надав можливість мандрівному поету-філософу зухвало наректи Христа іудейським Епікуром. Насправді писання «старчика» послугували «сковородою» для підігріву їжі духовної для справжніх й удаваних послідовників ХІХ-ХХ століть. Саме на цьому моменті символічного імені українського мислителя та поета акцентовано особливу увагу В. Кравця в його глибокому монографічному дослідженні.

Зазначимо, що у своїх номено-нуменологічних штудіях автор далеко не єдиний. Теорії, що стверджують положення про різнобічну обумовленість особистості її власним ім’ям та прізвищем, про «смислову споконвічність слова», отримали достатньо широке обґрунтування в працях філософів і лінгвістів ХХ століття. «Міт – це розширене магічне ім’я, – констатував А. Ф. Лосєв у «Діалектиці міту»; але й саме ім’я – зерно особистісного міту, певного динамічного початку становлення творчої індивідуальності. Лінгвістичний геном людини. Логос його логій. Простір духовного розвитку, у якого існує верх і низ, злет і падіння. (До речі, падіння, зниження може стати шляхом до злету, на що постійно натякали окремі античні мислителі та їхні послідовники в середньовіччі). На думку Павла Флоренського, цей шлях розкривається як в іменах речей, так і в іменах людських. В. Кравець ставить таке завдання у зв’язку з іменами Сковороди та Хлєбнікова, спостерігаючи глибинні взаємозв’язки поміж іменем та духовною сутністю. В цьому випадку також викликає цікавість момент «зниження» в смислових категоріях фамілій-прізвиськ поетів і мислителів, наближених по духу і розділених у часі. В цьому «зниженні» неважко помітити сенс глибинної іронії, яка віддзеркалюється у їхньому творчому кредо. Осягнення глибинного сенсу крізь призму іронії, вміщуючи архаїзми, спрощення, своєрідну «заумь», що характерна для поезій і трактатів Сковороди так само, як і для «Ховуна» Хлєбнікова, як і для «Осла серед софістів» Сковороди. Тут автору монографії вдається зазирати в святеє святих особистісного, творчого начала. В цьому криється й з’ясування того факту, що у Сковороди та Хлєбнікова ніколи не було прямих послідовників, учнів, будь-якої секти, проте багато хто намагався схопити будь-що з їхнього творчого доробку для власного авторського застосування. Це було характерним і для представників «срібного віку» в Україні та Росії, які швидше користувалися фрагментами ідей, не маючи можливості проникнути за примарну, але нездоланну стіну іронії. (Принагідно можна згадати ще одне ім’я, яке, хоча прямо й не назване, але вимальовується в контексті дослідження В. Кравця. Це імя Фрідріха Ніцше, пов’язане в слов’янській інтерпретації з падінням «ніц» або «ніщетою» піднесеного духу. До його вчення також тягнулися зубожілі духом у пошуках власного піднесення. Вони не звертали уваги на стіни іронії чи «іронічні сходи», якими «людина підпілля» Ф. Достоєвського підіймала себе до рівня Заратуштри, нескінченно розширюючи простір особистісного усамітнення, неприступний іншим).

Для документальної ілюстрації факту відчуження постаті Сковороди від більшості дослідників кінця ХІХ-ХХ ст. автор додає до монографії вибрану хрестоматію зі сковородознавства, в котрій представлені різні погляди на особистість і творчість Сковороди: від нігілізму Г. Шпета, захопленості В. Ерна до паралельного шляху проникливого ідеалізму П. Флоренського. Отож, читач отримує повну та всебічну інформацію.

У своїй книзі «Виправдання Слова. Статті про українську літературу: від Шевченка до сьогодення» доктор філології Людмила Кисельова проводить лінію розвитку української логодіцеї від творів Григорія Сковороди до творчості Павла Тичини.

Дослідниця пише, зокрема, що для сковородинознавця й філософа початку ХХ століття Володимира Ерна саме Сковорода  є втіленням «логічного» начала.

«Метафізично обгрунтовуючи феномен Сковороди, Ерн вдається до «зворотного посилання»: констатує «музичну узгодженість своєрідної й самобутньої мудрості Сковороди з основними прозріннями великих представників логізму».[6]

Та разом з тим читаємо: «Якщо формою реального цілого Сковороди було умоглядне логічне, то матерією слугувала груба, своєрідна стихійна плоть малороса-козака ХVIII століття».[7]

«Варіюючи, повторюючи на різні лади цю характеристику, – пише Людмила Кисельова, – Ерн саме козацьким «тілом», «неприборканими краплями козацької крові «пояснює непримиренні, як на нього, «крайнощі», що їх поєднала особистість Сковороди: «орлині злети думки», «окриленість споглядання», вселенська налаштованість духу – і зовнішня «кострубатість», «відособленість», переплетіння рис «мудрого праведника» та «свавільного дивака».[8]

«Те, що російський дослідник поціновував як наслідок «провінціалізму», впливу «грубого козацького середовища», – на думку Л. Кисельової, – для українських читачів Ерна могло бути незаперечним свідченням особливої духовно-поетичної традиції. «Контроверсійність» Сковороди (і насамперед – поєднання божественного, книжного і всесвітнього з народним та особистісним як «богообразним світиком») зумовлена духом українського бароко. Що ж до літературного значення його творчості, то, можливо, саме образлива для українських культурних діячів позиція Ерна збурила нову хвилю зацікавлення спадщиною Сковороди. (…) Сковорода ставав цікавий не лише як мислитель – виправдання його слова за доби національного відродження означало виправдання української культури, тому так часто заперечувана поетичність творів мандрівного філософа також стала предметом уваги.

При цьому суперечливість, «двоїстість», затемненість слова, так само, як і «контроверсійність» почуттів, напруженість думки, виявилися суголосними часові. (…)словесна «ліствиця» Сковороди (щаблі, що їх виділяє поет у структурі емблеми, бароковий концептизм і техніка «поєднання полярностей»[9] актуалізувалися не лише в контексті необарокової течії в українській літературі – вони набували нового сенсу саме як засоби логодіцеї, повертаючи слову його багатовимірність і всеосяжність».[10]

Таким чином, в кожного дослідника вимальовується свій «портрет» Г. С. Сковороди. Якщо Л. Кисельова акцентує на українських рисах його творчості, вбачаючи в ньому поєднання «козацьких» і «барокових» рис, то Віктор Кравець зробив акцент на «єврейськості» Г. С. Сковороди, порівнюючи його навіть з  «єврейським Епікуром – Христом».

Численність іудаїстської символіки в графічному оформленні видання книги В. Кравця являє собою додатковий пласт для сприйняття деяких витоків світогляду українського філософа, зануреного у світ біблійних символів, безпосередньо пов’язаних з тлумаченням біблійних текстів, біля витоків чого домінує постать Філона Олександрійського, що першим поєднав платонізм із біблійною традицією. Погляди Філона були одним із джерел осягнення Сковородою біблійної премудрості.

Також не можна відкинути й важливість єврейської духовної традиції в культурі України часів Сковороди, хоча проблема взаємопроникнення культур на глибинному рівні ще залишається нерозробленою.

Підсумовуючи сказане, хочемо наголосити на тому, що В. Кравець у монографіях, присвячених дослідженню творчої спадщини Сковороди та Хлєбнікова, на якісно новому методологічному рівні розкрив ще зовсім не освоєний простір інтерпретаційних можливостей прочитання авторських текстів.

Письменник Володимир Єшкілєв узагалі написав роман про Григорія Сковороду як масона.[11]

Дослідниця Антоніна Софронова бачить джерела творчості Г.С. Сковороди в античних і візантійських джерелах.[12]

 

Анна Лобановська – мистецтвознавець, літературний критик, письменниця, журналіст, член НСТДУ

Борис Лобановський (1926-2002) – історик мистецтва, художник, член НСХУ

 

[1] Альберто Савинио. Мопассан и «Другой» // «Иностранная литература». – 1999. – № 10. – С. 74.: «Наши судьбы, судьбы «цивилизованных» людей, отражаются в наших именах и фамилиях. Редки те люди, которые «не похожи» на свои имена и фамилии. Крайне редки те люди, чья судьба не предсказана в их имени, не предначертана в их фамилии» (Пер. с итальянского Г.Киселева).

[2] І.В.Іваньо. Григорій Сковорода: передмова до видання «Григорій Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи» – К.: Наукова думка, 1983. – С. 27.

[3]

Див.: Ю.Я. Барабаш: Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко/   Ю.Я. Барарбаш. – К.: Вид.дім «Києво-могилянська академія», 2006. – С.347.

[4] В.Кравець. Розмова про Сковороду. – К.: РВЦ «Проза», 2000. – С. 32.

[5] Там само. – С. 46.

[6]

Див.: Эрн В. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. / В. Эрн. – М.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – С. 360.

Див. також: Людмила Кисельова. Виправдання Слова. – С. 70-71.

[7]

Там само: С. 366-367.

Див. також: Л. Кисельова. – С.62-71.

[8]

Там само: С. 367.

Див.також: Л. Кисельова. – С. 70.

[9]

Див.: Л. Ушкалов: Есеї про українське бароко/Л. Ушкалов. – К.: Факт-Наш час, 2006. – С.38; 50, 51.

[10]

Див.: Людмила Кисельова. Виправдання Слова. Статті про українську літературу: від Шевченка до сьогодення. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2014. – С.70-73.

[11]

Див.: Володимир Єшкілєв. Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди. – К., 2012.

[12]

Див.: Софронова Л.А. Три мира Григория Сковороды. – М.: Институт славяноведения РАН, изд-во «Индрик», 2002.

 

Зображення: видавництво Старого Лева

 

Мову ориґіналу збережено

Politarena.org — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі в умовинах війни та економічної кризи, нам потрібна ваша підтримка. Щоб продовжувати реалізовувати проєкт щодо документування англійською мовою рашистських злочинів проти мирних громадян України, зокрема дітей, нам потрібна ваша допомога. Про готовість підтримати видання зголошуйтеся на пошту politarena()ukr.net. Або ж переказуйте кошти на карту 4731 2196 4385 1292 (ПриватБанк)

Підписуйтеся на наш Телеграм

Залишити відповідь

Увiйти через соцмережi:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *